Інтерв'ю "Футбол 24" з багаторічним соратником Михайла Фоменка Валерієм Душковим.

Валерій Душков не став великим футболістом. Та й тренерські амбіції мав набагато більші. Утім для хлопця з великої сім’ї, котрий пройшов інтернат і замість футболу займався з легкоатлетами, Валерій Олексійович зробив хорошу футбольну кар’єру. Він не боявся викликів у спорті та вміє тримати удар.

– Нещодавно минуло півроку з моменту смерті Михайла Фоменка. Як для вас минув цей час?

– Михайло Іванович пішов від нас 29 квітня – у день народження моєї молодшої доньки. Це трапилося о 6-й ранку. Він був для мене, наче старший брат. Дуже його не вистачає. Тепер Михайло Іванович приходить до мене у снах. За цей час разів вісім снився. Сни ці переважно теплі і хороші – часто з усмішкою, все навколо у квітах.

– Протягом останнього часу Фоменко боровся з хворобою. У вас була змога спілкуватися?

– Раніше я до Михайла Івановича часто приїжджав. Наприклад, ми мали традицію – у серпні я привозив йому мед. Брав 10 трилітрових банок і їхав з ними в Суми. Та й він до мене в Охтирку заглядав. Коли Михайло Іванович сильно занедужав, то спілкування не могло залишатися таким, як раніше. Останні місяці були дуже важкими – Фоменко пройшов через страшні випробування, про які навіть важко говорити.

– Останню розмову пригадуєте?

– Він подзвонив мені в обід 10 квітня – у мій день народження. Голос був дуже кволим, говорив зовсім важко. Однак Фоменко ніколи не скаржився – здавалося, у житті його ніщо не могло зламати і вивести з себе. Закритий, небагатослівний, але страшенно порядний. Інших таких я не зустрічав. А який характер! 1976-го перед самою Олімпіадою йому зробили операцію на апендицит. Утім вже через шість днів він був у строю.

– Наприкінці тренерської кар’єри Фоменко пройшов солідне випробування збірною. До певного моменту ви були поруч, однак потім пішли із тренерського штабу. Очевидно не за власною ініціативою. Як Фоменко сприймав ці речі і як оговтувався від провалу на Євро?

– Це був непростий момент. Михайло Іванович боровся за мене, але все завершилося тим, що я покинув штаб без скандалу. Не хотів робити йому неприємне і навіть в особистих бесідах не розпитував. "Валеро, давай не будемо про це", – сказав якось Михайло Іванович. Навіть за спиною у приватних розмовах він не обговорював інших людей. Хоча все розумів і знав – просто переживав події у собі. Ми говорили про футбол, про життя – навіть посеред ночі. Зустрічалися у Климентовому на трасі у затишному кафе неподалік Охтирки і годинами розмовляли.

– Матчі плей-офф ЧС-2014 з Францією – унікальна миттєвість українського футболу. Як це пережив Михайло Іванович?

– Фоменко робив все задля виходу далі, але він не мав ілюзій. Здається, Сахо з Ліверпуля на старті матчу ліктем зустрів Зозулю, проте суддя промовчав. Зрозуміло було, що у будь-якому разі наша збірна шансів не мала. Крім того, хлопці ще до гри перегоріли – мені так здається. Як на мене, вони не впоралися з тягарем відповідальності. Та й другий матч ми завжди гірше грали – це комплекс проблем.

– Складні моменти Михайло Іванович часто сприймав з гумором?

– В образі Фоменка поєднувалися різні чесноти. Вміння тонко пожартувати – це про нього. Коли Фоменко працював у Металісті, то поїхав з командою на збори в Алушту. Під час знайомства начальник пансіонату із прізвищем Київський протягнув руку і представився: "Вітаю! Я – Київський". Михайло Іванович не довго думає і каже: "Вітаю! А я – харківський". Іронія, спонтанність – це все про Фоменка.

– Ви народилися у Росії. Як доля занесла вас в Україну?

– Мої батьки познайомилися на Уралі. Тато – з Вороніжа, а мама – з Полтавщини, місто Зіньків. Коли мені виповнилося два роки, сім’я переїхала у Грунь, на Сумщину. Дитинство моє не було легким – батько загинув, коли я навчався у третьому класі. А нас п’ятеро дітей у сім’ї. Мамі було важко самій тягнути дітвору, тож я пройшов Правдинський інтернат, а тоді опинився в Конотопі, де продовжив навчання у 9-10 класах Інтернату №2.

– Як з’явився футбол у вашому житті?

– Я змалечку бачив себе у футболі, хотів стати футболістом. У сумському Фрунзенці навіть застав динамівську легенду Віктора Серебряникова. Проте у склад не потрапив. Також намагався закріпитися у Таврії, коли в Криму служив у прикордонних військах. Словом, поїздив трохи по околицях, тоді почав працювати вчителем у школі, а через півроку мене перевели тренером з легкої атлетики в Охтирську ДЮСШ.

– 1980-го ви відновили футбольну кар’єру в щойно створеному Нафтовику з Охтирки.

– Так склалися обставини, що я познайомився з начальником Охтирського нафтогазодобувного управління Романом Рапієм. Вирішили створити у місті команду і вже 1 березня 1980-го провели перше тренування у звичайному шкільному спортзалі. З цього почалося життя Нафтовика. Загалом у клубі я провів 13 сезонів – працював тренером і паралельно ще й на поле виходив.

– Ви були асистентом видатного Андрія Біби, який залишив у Охтирці особливий слід. Як вам працювалося?

– На вершині моєї піраміди українських тренерів – Валерій Лобановський. Ми навіть якось жартували, що Валерій Васильович – це метр, Фоменко – дециметр, а всі решта – сантиметри (усміхається). Але й про Андрія Бібу можу сказати виключно хороше. Андрій Андрійович мав неймовірну інтуїцію. Тренувальний процес у нього не був складним – базу він перейняв від Віктора Маслова. Проте жили ми душа в душу і той період видався доволі успішним.

– Легенда Нафтовика Василь Єрмак переконував, що найсильнішим гравцем команди був нападник Григорій Лазарко. Чому він не реалізував свій потенціал?

– Підтверджую – талант неймовірний. Щодо реалізації потенціалу судіть самі. Запрошує його Євген Лемешко в Металіст, дає підйомні, квартиру, всі умови. Миттєво Лазарка перехоплює московський Спартак. Григорій їде у Москву, там йому насипають грошей. Однак все змінює дзвінок давнього друга і партнера з Нафтовика Віті Поповича: "Гришо, який Спартак? Я на рибалці, приїжджай у Суми". Той дійсно все кидає, бере квиток на потяг і зранку вже катається на річці у резиновому човні. Але ж який талантище!

– Ще одна зірка Нафтовика – Борис Шуршин, котрий повернувся на рідну Сумщину після виступів у Дніпрі.

– Це футболіст від Бога, самородок! Людина грала за Дніпро на височенному рівні. Родом із невеличкого містечка Ворожби на самому кордоні. На тренуванні міг не виблискувати, теорію пропускав, але на полі витворяв чудеса – все на рівні інстинктів. Як Рональдінью чи Федір Медвідь у Динамо. А як штрафні бив – всі досвідчені воротарі, які пограли на високому рівні, панічно боялися цих ударів. Пригадую, у чемпіонському сезоні 1991-го Шуршин забив Білій Церкві у гостях на день міста. Позиція для удару незручна – неподалік кутового прапорця. Проте Боря знайшов можливість – як дасть! Стадіон миттєво затих.

– Нафтовик стартував у першому чемпіонаті України в дивізіоні найсильніших. Вам важко було втримати команду у Вищій лізі?

– У першому турі грали на виїзді зі СК Одеса. Забили чотири м’ячі, втім судді лише один зарахували – ледь виграли 1:0. Але що вдієш – у цій солідній компанії Охтирка і Шепетівка вважалися найбільш скромними клубами. Зате у другому турі ми дали бій Динамо – програли тільки 0:1. Це при тому, що могли й внічию зіграти – Ігор Задорожний пенальті Вальдасу Мартінкенасу не забив.

– Василь Єрмак розповідав, як у матчі того чемпіонату проти Волині ви не витримали і пішли в роздягальню за рахунку 0:1, а команда забила двічі на останніх хвилинах.

– До 89-ї Нафтовик програвав 0:1, я рознервувався і пішов геть. Поки дійшов до роздягальні, наші зрівняли. Далі зайшов у роздягальню – чую якийсь шум. Заходить наш адміністратор і кричить: "Гол!" Я на нервах пляшкою у двері – бац! "Та ні, наші забили", – додає той. Потім мені казали, що в автобусі Волині за всю дорогу до Луцька ніхто слова не промовив. Навіть Кварцяний та Маркевич не розмовляли.

– Влітку 1994-го ви в авральному порядку очолили тернопільську Ниву. Зважаючи на обставини, ви ризикували?

– Я працював у краснопільському Яворі. Чудово там почувався і добре ладнав з тамтешнім президентом Володимиром Саєнком. Але мені розповіли про варіант з Тернополем, де Леонід Буряк залишив Ниву за тиждень до старту чемпіонату. Я трохи вагався чи братися за цей виклик, однак таки виконав роль пожежника. Навіть за той короткий проміжок часу команду відремонтувати встиг. У першому моєму матчі ми обіграли Зорю 3:1, а потім із Запоріжжям на виїзді каркас воріт добряче обстріляли, але закінчили 0:0.

– Далі було Динамо.

– Кияни приїхали у Тернопіль за кілька днів до поєдинку з Сількеборгом у Лізі чемпіонів. Можливо, більше думали про єврокубки, ніж про Тернопіль. Вже на початку матчу Олег Лужний зламався. Прокинув м’яч по краю, наступив на бігову доріжку і впав – меніск вилетів. Ще кажуть, що у перерві того поєдинку Сабо та Леоненко посварилися – замість Віті на другий тайм Ребров вийшов. Але ми все одно відскочили 1:1.

– Завдяки чому вам вдалося стабілізувати ситуацію в Ниві?

– Я приїхав, коли у команді було 13 футболістів. Інші роз’їхалися: Тяпушкін, Тернавський, Леженцев, Шумський, Мочуляк, Корпонай. Довелося брати гравців з нижчих ліг. З Охтирки запросив центрального захисника Сергія Сухарєва, із Херсона – Сергія Яркова, з Черкас – нападника Олексія Прохоренкова. Пощастило, що у Ниви був чудовий президент Володимир Коваль. Він пропонував мені навіть залишитися у Тернополі. Ми вже й до квартири у місті приглядалися, але ще до кінця першого кола я пішов з Ниви. Почалися інтриги.

– Нива з вами на чолі встигла програти Чорноморцю із добре знайомим Леонідом Буряком.

– Нас похоронив Віталій Парахневич, якого я ще школярем знайшов і запросив до себе в Нафтовик. Дивно, та він не вважав за потрібне навіть привітатися перед грою, не кажучи про щось більше. Зате потім забив нам двічі – 0:2. Знаєте, футболісти бувають різними.

– Нехай у Тернополі ви працювали недовго, зате ввійшли в історію як тренер, котрий випустив на поле 16-річного дебютанта Олега Ящука. Як цей хлопець потрапив у команду?

– Я вже згадував, що кадрова ситуація була скрутною, тому слід було шукати резерви. Динамо пропонувало нам Богдана Єсипа, але грошей ми не мали, тому лінію атаки підсилили юними Василем Демидяком та Олегом Ящуком. Обидва вчилися у Львівському УФК, пройшли хорошу школу. Ящук мав добре поставлений удар і гольове чуття – типовий нападник. Схожих талантів у своєму житті я бачив небагато: згаданий Парахневич, Олексій Рябцев з Вінниці, Олег Пестряков, Сергій Снітко та Олександр Євтушок. Радий, що згодом кар’єра Ящука пішла вгору.

– Після Тернополя ви зважилися на ще одну авантюру, коли прийняли шепетівський Темп. Клуб переживав клінічну смерть.

– Мій давній товариш Володимир Трошкін порадив спробувати себе у Шепетівці. Про власника Темпу Джумбера Нішніанідзе казали переважно хороше – попри всі виклики 90-х, його вважали порядним президентом. Наприклад, Леонід Ткаченко, який тренував Темп раніше, розповідав, що Джумбер на прощання пригнав йому Мерседес з-за кордону. Я приїхав у Шепетівку в липні 1995-го і в команді залишалося ще багато хороших виконавців, зокрема, брати Капанадзе. Правда, протримався я там лише кілька місяців.

– Не менша екзотика на вас очікувала в Лівії.

– Я добре знайомий з Миколою Богдановим, футболістом Динамо і Дніпра 60-х-70-х. Так от він через знайомих рекомендував мене туди на роботу. Я знав, куди їду. Хоч то був 2004-й, але тренувальні умови в Лівії були специфічні. Зате гравці – дуже цікаві. Один хлопчина з нашої команди навіть у ПСЖ їздив. Швидкість нереальна. А я ж тренував легку атлетику – мій профіль. Було цікаво з ним попрацювати.

– Після повернення з Лівії ви почали працювати з Михайлом Фоменком. Чи не найкращий етап – Таврія 2006-го?

– На підготовку команди до сезону ми мали 40 днів. Вже у першому спарингу обіграли Динамо під керівництвом Анатолія Дем’яненка. Наша Таврія стартувала у чемпіонаті матчем з Шахтарем – зіграли 1:1. На 89-й хвилині наші нападники пресингували їхнього воротаря – усі дивувалися, як аутсайдер змінився на очах.

– Важливо те, що ви з Фоменком розкрили багатьох гравців.

– Це все Фоменко. На перший погляд Володя Гоменюк не мав видатних даних. Зате як заграв і у збірну потрапив. Працьовитий хлопчина. Або ті ж Ковпак чи Голайдо. Усі вони отримали шанс від Михайла Івановича і запустили хорошу кар’єру. З приємністю згадую нашу роботу в Криму.

– Зараз ви мешкаєте в Охтирці. Не збираєтеся покидати дім?

– На другий день повномасштабного вторгнення у мій двір прилетіли три "Урагани". Було моторошно. Я приїхав додому на автомобілі і сказав дружині, що треба виїхати подалі. Поки збирали документи, трапився приліт. Здавалося, що осколки були всюди. У нашому будинку – 90 квартир. Спочатку люди залишалися тільки у 3-5 помешканнях. І в нашому, у тому числі. Зараз значна частина мешканців повернулася додому.

– Можливо, варто переїхати у безпечніше місце?

– Бігати по підвалах я не можу – суглоби лише поміняв. І фізично, і ментально складно. Проте від долі не втечеш. Мене кликали друзі у Тернопіль, та я відмовився. Дружина залишилася зі мною. Ми подолали важкий етап – холодна квартира без світла, газу і води. У деяких містах ще гірше. Шостка виселяється, Глухів, Білопілля, Краснопілля також… Багато хлопців полягло. Шаленство і горе прийшло на нашу землю.