Свій останній трофей сімферопольська Таврія виграла 15 років тому, коли підопічні Сергія Пучкова перемогли в Кубку України. Сьогодні в Нюрнберзі Пучков отримає нагороду від УАФ за вклад в розвиток футболу в Криму та Херсонський області.
Чемпіон розпитав досвідченого тренера про теперішнє життя в Німеччині, зв’язки з тимчасово окупованим містом на Луганщині, де він народився, та настрої на півострові.
— Пане Сергію, чим зараз займаєтесь?
— Перший рік повномасштабної війни провів в Одесі. Разом з дружиною минулого року поїхали до Німеччини. Деякий час провели в таборі для біженців. В підсумку опинилися в невеличкому містечку під Франкфуртом, це земля Гессен. Ще в листопаді записались на мовні інтеграційні курси, які розпочинаються лише у червні. Велика черга, доводиться чекати курсів більш ніж півроку. Хочу покращити свої знання німецької та спробувати влаштуватися тренером. Розумію, що починати доведеться з низів — очікувати пропозицій з першої або другої Бундесліги точно не варто.
— Уявляете, які доведеться подолати перепони?
— Цілком. Тут достатньо своїх тренерів. Твої колишні заслуги нікого не цікавлять. Взагалі інший менталітет. Але з чогось потрібно починати. Спочатку — з вивчення німецької. Коли її трохи опаную, буду шукати варіанти працевлаштування. Дуже сподіваюсь, що свого останнього слова в футболі я ще не сказав.
— У Німеччині зараз проживає більше мільйона українців. З кимось з футбольного світу підтримуєте зв’язок? Наприклад, Ваш екс-одноклубник по Дніпру Володимир Лютий декілька років тому працював в академії Ганзи.
— Лютого так і не знайшов. Як і Петра Нойштедтера, який теж трохи пограв в Дніпрі, а потім працював тренером в Німеччині. Спілкувався з Ігорем Симоновим — він свого часу грав у Шахтарі, а з 2011 року працює в Айнтрахті адміністратором. Коли збірна України в Леверкузені грала з Італією, перетнувся з Віктором Пасулько, який виступав за Чорноморець та збірну СРСР, але вже більше 30 років мешкає в Німеччині.
— Запрошення в Нюрнберг на матч Німеччина — Україна для нагородження від УАФ стало несподіванкою?
— Так. Підозрюю, що це ініціював один з керівників Херсонської обласної федерації футболу Олексій Кручер. Свого часу я там тренував місцевий Кристал. А потім, коли після окупації Криму була спроба відродження Таврії, команда мешкала в Новій Каховці і саме Кручер познайомив мене з президентом клубу.
— Ви працювали на півострові протягом 9 років (2005-2014). Коли тренували Таврію та Севастополь, траплялися ситуації, які можуть пояснити, що відбулося в 2014 році, коли Крим було тимчасово окуповано Росією?
— Ніхто не очікував, що таке може відбутися. Під час Революції гідності, на жаль, в Криму добре спрацювала російська пропаганда, на руку якої зіграли і заяви від партії "Свобода". Принаймі, тоді російські пропагандисти в усю цитували Тягнибока з його "Ми приїдемо до Криму та дамо жару". Цілком можливо, що вони просто перекрутили його слова. Але в Севастополі це прийняли за чисту монету та образились. Їх переклинило.
— Дехто з гравців та тренерів, з якими ви перетиналися в Таврії і Сімферополі, лишилися в Криму і продовжують там працювати. Які у них настрої?
— Ті, з ким я спілкуюся, хотіли би, щоб Україна повернулася до Криму. Вони зізнаються, що потрапили в кабалу. Не виїхали в 2014 році, тому що придбали на півострові житло, там у них народилися діти. Засуджувати людей дуже просто. Але що вони могли там зробити? Вийти з українським прапором, щоб їх всіх швидко "упакували"? Кому б це допомогло? Зараз в Криму, за великим рахунком, немає футболу. Немає нормальної команди. Їм лишається лише пригадувати, як гарно було при Україні. І вони всі зараз живуть у великому страху.
— Ви народилися в містечку Лутугіно на Луганщині, яке було окуповано ще в 2014 році. Що зараз Вас пов’язує з цим містом?
— Нічого. В минулому році поховав батька. Його кремували. Шкодую, що не можу відвезти урну з його прахом на кладовище до мами.
— Більшу частину ігрової кар’єри Ви провели в СРСР, виступали за молодіжну збірну і, вочевидь, мали багато знайомих в Росії. Після 24 лютого 2022 року продовжуєте спілкуватися з кимось із країни-агресора?
— Спілкуюсь тільки з прибалтами з литовського Жальгірісу та грузинами з Динамо Тбілісі. Вітаємо один одного з днями народженнями в фейсбук. Іноді зідзвонюємося. З росіянами жодного бажання підтримувати зв’язки не маю. Вони всі зомбовані. Дуже сильно. Їм вже нічого не доведеш. Нехай це буде на їх совісті.
Чемпіон розпитав досвідченого тренера про теперішнє життя в Німеччині, зв’язки з тимчасово окупованим містом на Луганщині, де він народився, та настрої на півострові.
— Пане Сергію, чим зараз займаєтесь?
— Перший рік повномасштабної війни провів в Одесі. Разом з дружиною минулого року поїхали до Німеччини. Деякий час провели в таборі для біженців. В підсумку опинилися в невеличкому містечку під Франкфуртом, це земля Гессен. Ще в листопаді записались на мовні інтеграційні курси, які розпочинаються лише у червні. Велика черга, доводиться чекати курсів більш ніж півроку. Хочу покращити свої знання німецької та спробувати влаштуватися тренером. Розумію, що починати доведеться з низів — очікувати пропозицій з першої або другої Бундесліги точно не варто.
— Уявляете, які доведеться подолати перепони?
— Цілком. Тут достатньо своїх тренерів. Твої колишні заслуги нікого не цікавлять. Взагалі інший менталітет. Але з чогось потрібно починати. Спочатку — з вивчення німецької. Коли її трохи опаную, буду шукати варіанти працевлаштування. Дуже сподіваюсь, що свого останнього слова в футболі я ще не сказав.
— У Німеччині зараз проживає більше мільйона українців. З кимось з футбольного світу підтримуєте зв’язок? Наприклад, Ваш екс-одноклубник по Дніпру Володимир Лютий декілька років тому працював в академії Ганзи.
— Лютого так і не знайшов. Як і Петра Нойштедтера, який теж трохи пограв в Дніпрі, а потім працював тренером в Німеччині. Спілкувався з Ігорем Симоновим — він свого часу грав у Шахтарі, а з 2011 року працює в Айнтрахті адміністратором. Коли збірна України в Леверкузені грала з Італією, перетнувся з Віктором Пасулько, який виступав за Чорноморець та збірну СРСР, але вже більше 30 років мешкає в Німеччині.
— Запрошення в Нюрнберг на матч Німеччина — Україна для нагородження від УАФ стало несподіванкою?
— Так. Підозрюю, що це ініціював один з керівників Херсонської обласної федерації футболу Олексій Кручер. Свого часу я там тренував місцевий Кристал. А потім, коли після окупації Криму була спроба відродження Таврії, команда мешкала в Новій Каховці і саме Кручер познайомив мене з президентом клубу.
— Ви працювали на півострові протягом 9 років (2005-2014). Коли тренували Таврію та Севастополь, траплялися ситуації, які можуть пояснити, що відбулося в 2014 році, коли Крим було тимчасово окуповано Росією?
— Ніхто не очікував, що таке може відбутися. Під час Революції гідності, на жаль, в Криму добре спрацювала російська пропаганда, на руку якої зіграли і заяви від партії "Свобода". Принаймі, тоді російські пропагандисти в усю цитували Тягнибока з його "Ми приїдемо до Криму та дамо жару". Цілком можливо, що вони просто перекрутили його слова. Але в Севастополі це прийняли за чисту монету та образились. Їх переклинило.
— Дехто з гравців та тренерів, з якими ви перетиналися в Таврії і Сімферополі, лишилися в Криму і продовжують там працювати. Які у них настрої?
— Ті, з ким я спілкуюся, хотіли би, щоб Україна повернулася до Криму. Вони зізнаються, що потрапили в кабалу. Не виїхали в 2014 році, тому що придбали на півострові житло, там у них народилися діти. Засуджувати людей дуже просто. Але що вони могли там зробити? Вийти з українським прапором, щоб їх всіх швидко "упакували"? Кому б це допомогло? Зараз в Криму, за великим рахунком, немає футболу. Немає нормальної команди. Їм лишається лише пригадувати, як гарно було при Україні. І вони всі зараз живуть у великому страху.
— Ви народилися в містечку Лутугіно на Луганщині, яке було окуповано ще в 2014 році. Що зараз Вас пов’язує з цим містом?
— Нічого. В минулому році поховав батька. Його кремували. Шкодую, що не можу відвезти урну з його прахом на кладовище до мами.
— Більшу частину ігрової кар’єри Ви провели в СРСР, виступали за молодіжну збірну і, вочевидь, мали багато знайомих в Росії. Після 24 лютого 2022 року продовжуєте спілкуватися з кимось із країни-агресора?
— Спілкуюсь тільки з прибалтами з литовського Жальгірісу та грузинами з Динамо Тбілісі. Вітаємо один одного з днями народженнями в фейсбук. Іноді зідзвонюємося. З росіянами жодного бажання підтримувати зв’язки не маю. Вони всі зомбовані. Дуже сильно. Їм вже нічого не доведеш. Нехай це буде на їх совісті.
Відправити
Поділитися
Твітнуть