"Футбол 24" відшукав і зробив інтерв'ю с призабутим нападником сімферопольської "Таврії", чий рекорд нікому не вдалося побити досі. Звати рекордсмена Юрій Фенін.
Цей рекорд є одним із найбільш давніх в історії українського футболу. У листопаді 1992-го в матчі Таврії та Зорі-МАЛС наставник сімферопольців Анатолій Заяєв випустив на поле 9-класника Юрія Феніна. На той момент хлопцю було лише 15 років та неповних 8 місяців.
На жаль, велика кар’єра талановитого уродженця Херсонщини не склалася. З відходом Заяєва рекордсмен втратив місце у складі Таврії та поїхав підкорювати іноземні ліги. І слід зауважити – йому це вдалося. Фенін став чемпіоном Молдови та Естонії, зіграв у кваліфікації Ліги чемпіонів.
До Естонії Юрій перебрався у 2000-му, де створив сім’ю, облаштував дім та розпочав нове післяфутбольне життя. Стартувало воно дуже рано – у 26. Відтоді Юрій Фенін працює на хімічному заводі, а вільний час присвячує футболу – виступає за аматорську команду Maardu Aliens.
– Юрію, ви, мабуть, здогадуєтеся, чому вас можуть розшукувати українські журналісти.
– Так, але цей рекорд було встановлено ще у минулому столітті (усміхається). Мені тут в Естонії хтось навіть казав, що в українській Прем'єр-лізі зараз віковий ценз діє. Мовляв, молодші за 16 років грати не можуть. Навіть, якщо це жарт, то я не переживаю за потенційне падіння мого рекорду.
– Коли ви взагалі дізналися, що встановили якийсь рекорд?
– Через багато років після того дебюту. Може, це було й раніше, але чітко запам'ятався епізод з 2000 року. Тоді мій батько показав газету "Український футбол", де публікувалися різноманітні досягнення Вищої ліги. Їх було дуже багато. І один із таких рейтингів очолював я. Якщо дуже добре пошукати, то, можливо, навіть знайду цю газету десь у себе в архіві.
– У Вищій лізі ви дебютували ще школярем.
– Я навчався у 9-му класі. На початку вересня пішов до школи, а рівно через два місяці вперше зіграв за Таврію.
– Коли Анатолій Заяєв почав вас залучати до тренувань з основою?
– Анатолій Миколайович помітив мене у юнацькому чемпіонаті України. Ми грали тоді на виїзді з Миколаєвом, я виступав у команді зі старшими хлопцями 1975-го року народження. Заяєв просто був на трибунах, а після матчу підійшов і запропонував мені та моєму партнеру Віктору Захарчуку з'їздити у Сімферополь. Вітя також родом із Білозерки, згодом грав за херсонський Кристал.
– Невдовзі ви зіграли у Кубку, а потім в чемпіонаті.
– Після тижня роботи з основною командою нас випустили у матчі Кубка України. Якщо у Вищій лізі я дебютував 4 листопада, то у Кубку ще раніше – 21 жовтня. Ми грали із Шахтарем з Павлограда, а Захарчук вийшов на заміну замість мене у другому таймі.
– Історичний матч чемпіонату тривав для вас недовго – ви з'явилися на полі замість Сергія Полстянова на 88-й хвилині.
– Пригадую, як помічник Заяєва Андрій Черемисін гукнув запасним: "Розминайтесь!" А невдовзі мені скомандували готуватися до виходу на поле.
– До м'яча встигли доторкнутися?
– Якщо чесно, не пам'ятаю. Але я старався, бігав, шукав нагоду.
– Школярі потрапляють у команду, яка тільки-но стала чемпіоном України. Старші партнери заспокоювали вас та Захарчука?
– Як такого, хвилювання не було. Все ж перед кубковим поєдинком у мене ноги більше тряслися. Пригадую, як в автобусі їхали на матч – я сильно хвилювався. Напругу зняв автор переможного гола у золотому матчі з Динамо Сергій Якович Шевченко, який сказав: "Не треба переживати. Ми тобі всі допоможемо, не хвилюйся". Коли у твоїй команді грають такі досвідчені футболісти, як Шевченко чи Сергій Воронежський, вигадувати нічого не треба. Прийняв, віддав – ось і все.
– Додаткову підтримку відчували від Анатолія Заяєва?
– Безсумнівно. Для мене Анатолій Миколайович фактично став футбольним батьком. Мій ранній дебют і той величезний шанс – виключно його заслуга.
– З чого починався ваш шлях у футболі?
– Я народився у Білозерці на Херсонщині. У дитинстві марив футболом, фанатів від Блохіна, Бєланова та Марадони. Батьки мій вибір підтримали і, коли настав момент приставати на пропозицію Заяєва та вступати у Кримське училище олімпійського резерву, тато з мамою мене підтримали.
– В умовах насичених тренувань школа відійшла на другий план?
– Насправді я вчився непогано і був старанним учнем. Трохи футболом займався, потім трохи школі увагу приділяв. У листопаді чемпіонат пішов на перерву, у мене з'явилася нагода надолужити втрачене у науці. Поїхав додому і навіть здавав екзамени за 9-й клас у своїй школі. Коли потім вирушив у оренду в Нову Каховку, то почав відвідувати свою школу частіше.
– Як ви гадаєте, чому Заяєв звернув увагу саме на вас?
– Я непогано бив з двох ніг – удар мав поставлений ще з дитинства. Щоправда, біг не дуже швидко. Зате мав зріст хороший, непогано головою грав. Все-таки, мабуть, щось особливе у моїй грі було.
– Загалом у Вищій лізі ви провели 13 матчів. Яка гра запам’яталася найбільше?
– Першим приходить на згадку виїзний поєдинок з Кременем у Кременчуці. Насамперед тому, що я відіграв його від дзвінка до дзвінка. Запам’яталася гра проти Динамо, де виступали Шевченко та Ребров. Хоча на той час вони ще не були такими відомими. Інша справа Лужний та Леоненко – футболісти з приставкою "супер"! А ще гра з Шахтарем, яку було перервано на 7-й хвилині.
– Маєте на увазі поєдинок, під час якого вибух забрав життя президента "гірників" Ахатя Брагіна?
– Так. Проте у той момент ми нічого не зрозуміли. Нас забрали з поля, команди вирушили у роздягальню. Насправді футболісти не відчули якогось надзвичайного вибуху. Спершу пролунав гучний раптовий шум, а тоді з’явився дим. Лише згодом ми дізналися, що загинув президент Шахтаря. На тому матчі у Донецьку були присутні і наші керівники – ми летіли разом у літаку.
– Чималі аванси та ранній початок кар’єри не створювали для вас додаткового тиску?
– Одна з головних перешкод для мого розвитку – відхід Заяєва. Він залишив Таврію і все змінилося. Приходили різні тренери, клубу стабільності не вистачало. Я комфортно почувався під керівництвом Павла Костіна, однак він довго нас не тренував – у вересні 1994-го тренер загинув у ДТП. Павло Іванович довіряв молоді. Багато дали мені і старші партнери, які виграли перший чемпіонат України: Шевченко, Головко, Волков, Гайдаш.
– За ігровою практикою ви йдете у друголіговий Меліоратор з Нової Каховки. Середовище, де старші дядьки відривали ноги молодому таланту?
– Як не дивно, навпаки. Я отримував задоволення від гри у Каховці. Крім того, я раніше знав тренера Сергія Шевченка, який мене ще у Херсоні тренував. Вдруге і остаточно я Таврію покинув у 1996-му. Заяєв поїхав у Молдову, де почав працювати селекціонером. У Конструкторул Анатолій Миколайович запросив мене та Сергія Махоніна.
– У тому сезоні Конструкторул став чемпіоном.
– І Кубок Молдови виграв. Тільки-но ми приїхали і одразу на фінал потрапили.
– Виступи у Молдові – це ще й досвід у єврокубках. Ваша команда зустрілася з Галатасараєм. І хоч ви на поле не виходили, та вражень залишилося вдосталь?
– У Туреччину я теж літав, хоча у заявку потрапив тільки на домашній поєдинок. Знаєте, коли мене запитують про найкращих вболівальників, я завжди розповідаю про свій досвід у Стамбулі. Ми прибули на стадіон за три години до матчу, а на трибунах вже сиділи фанати. Як же вони кричали! Все злагоджено, відпрацьовано… Коли виїжджали з готелю, то ще у корках все зрозуміли. Нам звідусіль демонстрували: "Отримаєте сьогодні п'ять голів". Трохи помилилися – ми 0:4 програли. Нічого дивного, за Галатасарай грали Хаджи, Хакан Шюкюр та компанія… Кого там тільки не було.
– Транзитом через Білорусь ви потрапили в Естонію. Чи могли тоді подумати, що ця країна стане для вас рідною?
– Навіть не думав про це. Я звик до теплої Херсонщини та Криму, а тут холод і сніг. Поки я вирішував проблеми з трансфером, мене поставили у стартовий склад Левадії і я у першому ж матчі забив гол. А вже через тиждень ми грали у Лізі чемпіонів. Двічі вигравали у валлійців, закінчили 2:2. Вдома впевнено перемогли 4:0 і вийшли у наступний етап. Приємно, що я відзначився забитим м'ячем. А взагалі, здається, в історії естонського футболу таке трапилося вперше – тутешні клуби ніколи не долали жодного раунду у Лізі чемпіонів.
– Жереб підготував для вас сюрприз у вигляді Шахтаря.
– Було приємно повернутися в Донецьк, в Україну. Мене запитували про рівень Шахтаря, але хлопці потім все самі побачили. Що там казати? У чудовій формі перебував Андрій Воробей, досвідом вражав Сергій Ателькін, класно проявив себе Геннадій Зубов. Приємно було зустрітися зі старими знайомими: Олегом Пестряковим та Сергієм Драновим.
– Після кількох сезонів за Левадію ви доволі рано закінчили з професіональною кар’єрою. У чому справа?
– Мені 26 було, 2003 рік… Трапилося так, що я очікував на пропозицію від клубу про продовження контракту. Однак Левадія цього не зробила. Натомість за тиждень до завершення договору мені повідомили, що я можу шукати собі команду. Та заявитися кудись я вже не встигав. А чекати півроку я не міг. У мене народився син, слід було роботу шукати та сім'ю забезпечувати. Словом, я зіткнувся із серйозною дилемою – з професіональним футболом треба було закінчувати. А тут якраз непоганий варіант запропонували.
– Роботу на хімічному заводі?
– Власником цього підприємства є чоловік з України. От він і порадив спробувати себе у новій діяльності. Я швидко адаптувався, усім задоволений – ось уже 20 років тут працюю. Робота нескладна, цікава.
– У чому її специфіка?
– Я казав, що у школі добре навчався. Мені ці знання знадобилися (Усміхається). Якщо у кількох словах: робота з апаратами, заміси, змішування, розсипання та розливання хімічних елементів. Якось так… Повірте, нічого складного. Мені показали, я все швидко засвоїв. Ризиків для здоров'я немає – підприємство невелике, правила техніки безпеки усі виконуються.
– Ви, мабуть, неодноразово аналізували своє футбольне минуле. З’ясували для себе, у який момент щось пішло не так?
– Чесно? Я ні про що не шкодую. Можливо, я міг краще. Але я задоволений усім.
– З футболом ви не розлучаєтеся і граєте на любительському рівні за Маарду Еліенс.
– У 2003-му розпочав грати з аматорами. Моя команда виступала у другому дивізіоні, зараз змагається у третьому. Підтримую форму, тричі на тиждень відвідую тренування. Зазвичай їду після роботи, а на вихідних у нас матчі. Оскільки взимку в Естонії холодно і снігу по коліна, ми перебралися у зал, граємо у міні-футбол.
– У свої 46 років витримуєте ритм?
– А я виконую роль своєрідного тренера на полі. На таймик здоров'я ще вистачає. Граю на усіх позиціях.
– Естонським футболом цікавитеся?
– По можливості їжджу на матчі збірної Естонії, вболіваю за Левадію, у якій я грав. Варто відзначити нашу Флору, яка вийшла у груповий етап Ліги конференцій. Для Естонії це величезне досягнення, зараз футбол потрохи розвивається.
– У містечку Маарду, де ви осіли, 80% населення складають росіяни.
– У нас невелике дружнє містечко, де мешкає понад 30 національностей. Не знаю чи так багато тут росіян, але російськомовні люди дійсно переважають. Естонську мову я розумію і знаю на початковому рівні. Теоретично я міг працювати в іншій сфері – у мене педагогічна освіта. Проте мого рівня володіння естонською не вистачає, наприклад, для роботи вчителем у школі.
– Про Україну не забуваєте?
– Раніше їздили щороку. Але мого батька вже немає, а маму забрали до себе в Маарду. Тут багато розмов про війну, усі тільки й чекають на мир та спокій в Україні. До речі, зі мною у команді грає хлопець з України, який раніше у структурі Десни займався.
– Ваші діти футболом не горять?
– У мене зростають троє синів, але професійно футболом ніхто не займається. Найстарший вчиться у виші за спеціальністю ІТ, середульший у 9-му класі, а наймолодшому три з половиною роки. Моя дружина – естонка, діти також мають естонське громадянство. Я ж зберіг український паспорт.
– Які враження у синів від відвідин України?
– Ми постійно їздили на Херсонщину усією сім'єю – кожного серпня відвідували мій дім. В Україні їм дуже подобалося. Якщо в Естонії прохолодно, то в Білозерці завжди тепло. Там завжди комфортно, це моя Батьківщина.
Цей рекорд є одним із найбільш давніх в історії українського футболу. У листопаді 1992-го в матчі Таврії та Зорі-МАЛС наставник сімферопольців Анатолій Заяєв випустив на поле 9-класника Юрія Феніна. На той момент хлопцю було лише 15 років та неповних 8 місяців.
На жаль, велика кар’єра талановитого уродженця Херсонщини не склалася. З відходом Заяєва рекордсмен втратив місце у складі Таврії та поїхав підкорювати іноземні ліги. І слід зауважити – йому це вдалося. Фенін став чемпіоном Молдови та Естонії, зіграв у кваліфікації Ліги чемпіонів.
До Естонії Юрій перебрався у 2000-му, де створив сім’ю, облаштував дім та розпочав нове післяфутбольне життя. Стартувало воно дуже рано – у 26. Відтоді Юрій Фенін працює на хімічному заводі, а вільний час присвячує футболу – виступає за аматорську команду Maardu Aliens.
– Юрію, ви, мабуть, здогадуєтеся, чому вас можуть розшукувати українські журналісти.
– Так, але цей рекорд було встановлено ще у минулому столітті (усміхається). Мені тут в Естонії хтось навіть казав, що в українській Прем'єр-лізі зараз віковий ценз діє. Мовляв, молодші за 16 років грати не можуть. Навіть, якщо це жарт, то я не переживаю за потенційне падіння мого рекорду.
– Коли ви взагалі дізналися, що встановили якийсь рекорд?
– Через багато років після того дебюту. Може, це було й раніше, але чітко запам'ятався епізод з 2000 року. Тоді мій батько показав газету "Український футбол", де публікувалися різноманітні досягнення Вищої ліги. Їх було дуже багато. І один із таких рейтингів очолював я. Якщо дуже добре пошукати, то, можливо, навіть знайду цю газету десь у себе в архіві.
– У Вищій лізі ви дебютували ще школярем.
– Я навчався у 9-му класі. На початку вересня пішов до школи, а рівно через два місяці вперше зіграв за Таврію.
– Коли Анатолій Заяєв почав вас залучати до тренувань з основою?
– Анатолій Миколайович помітив мене у юнацькому чемпіонаті України. Ми грали тоді на виїзді з Миколаєвом, я виступав у команді зі старшими хлопцями 1975-го року народження. Заяєв просто був на трибунах, а після матчу підійшов і запропонував мені та моєму партнеру Віктору Захарчуку з'їздити у Сімферополь. Вітя також родом із Білозерки, згодом грав за херсонський Кристал.
– Невдовзі ви зіграли у Кубку, а потім в чемпіонаті.
– Після тижня роботи з основною командою нас випустили у матчі Кубка України. Якщо у Вищій лізі я дебютував 4 листопада, то у Кубку ще раніше – 21 жовтня. Ми грали із Шахтарем з Павлограда, а Захарчук вийшов на заміну замість мене у другому таймі.
– Історичний матч чемпіонату тривав для вас недовго – ви з'явилися на полі замість Сергія Полстянова на 88-й хвилині.
– Пригадую, як помічник Заяєва Андрій Черемисін гукнув запасним: "Розминайтесь!" А невдовзі мені скомандували готуватися до виходу на поле.
– До м'яча встигли доторкнутися?
– Якщо чесно, не пам'ятаю. Але я старався, бігав, шукав нагоду.
– Школярі потрапляють у команду, яка тільки-но стала чемпіоном України. Старші партнери заспокоювали вас та Захарчука?
– Як такого, хвилювання не було. Все ж перед кубковим поєдинком у мене ноги більше тряслися. Пригадую, як в автобусі їхали на матч – я сильно хвилювався. Напругу зняв автор переможного гола у золотому матчі з Динамо Сергій Якович Шевченко, який сказав: "Не треба переживати. Ми тобі всі допоможемо, не хвилюйся". Коли у твоїй команді грають такі досвідчені футболісти, як Шевченко чи Сергій Воронежський, вигадувати нічого не треба. Прийняв, віддав – ось і все.
– Безсумнівно. Для мене Анатолій Миколайович фактично став футбольним батьком. Мій ранній дебют і той величезний шанс – виключно його заслуга.
– З чого починався ваш шлях у футболі?
– Я народився у Білозерці на Херсонщині. У дитинстві марив футболом, фанатів від Блохіна, Бєланова та Марадони. Батьки мій вибір підтримали і, коли настав момент приставати на пропозицію Заяєва та вступати у Кримське училище олімпійського резерву, тато з мамою мене підтримали.
– В умовах насичених тренувань школа відійшла на другий план?
– Насправді я вчився непогано і був старанним учнем. Трохи футболом займався, потім трохи школі увагу приділяв. У листопаді чемпіонат пішов на перерву, у мене з'явилася нагода надолужити втрачене у науці. Поїхав додому і навіть здавав екзамени за 9-й клас у своїй школі. Коли потім вирушив у оренду в Нову Каховку, то почав відвідувати свою школу частіше.
– Як ви гадаєте, чому Заяєв звернув увагу саме на вас?
– Я непогано бив з двох ніг – удар мав поставлений ще з дитинства. Щоправда, біг не дуже швидко. Зате мав зріст хороший, непогано головою грав. Все-таки, мабуть, щось особливе у моїй грі було.
– Першим приходить на згадку виїзний поєдинок з Кременем у Кременчуці. Насамперед тому, що я відіграв його від дзвінка до дзвінка. Запам’яталася гра проти Динамо, де виступали Шевченко та Ребров. Хоча на той час вони ще не були такими відомими. Інша справа Лужний та Леоненко – футболісти з приставкою "супер"! А ще гра з Шахтарем, яку було перервано на 7-й хвилині.
– Маєте на увазі поєдинок, під час якого вибух забрав життя президента "гірників" Ахатя Брагіна?
– Так. Проте у той момент ми нічого не зрозуміли. Нас забрали з поля, команди вирушили у роздягальню. Насправді футболісти не відчули якогось надзвичайного вибуху. Спершу пролунав гучний раптовий шум, а тоді з’явився дим. Лише згодом ми дізналися, що загинув президент Шахтаря. На тому матчі у Донецьку були присутні і наші керівники – ми летіли разом у літаку.
– Чималі аванси та ранній початок кар’єри не створювали для вас додаткового тиску?
– Одна з головних перешкод для мого розвитку – відхід Заяєва. Він залишив Таврію і все змінилося. Приходили різні тренери, клубу стабільності не вистачало. Я комфортно почувався під керівництвом Павла Костіна, однак він довго нас не тренував – у вересні 1994-го тренер загинув у ДТП. Павло Іванович довіряв молоді. Багато дали мені і старші партнери, які виграли перший чемпіонат України: Шевченко, Головко, Волков, Гайдаш.
– За ігровою практикою ви йдете у друголіговий Меліоратор з Нової Каховки. Середовище, де старші дядьки відривали ноги молодому таланту?
– Як не дивно, навпаки. Я отримував задоволення від гри у Каховці. Крім того, я раніше знав тренера Сергія Шевченка, який мене ще у Херсоні тренував. Вдруге і остаточно я Таврію покинув у 1996-му. Заяєв поїхав у Молдову, де почав працювати селекціонером. У Конструкторул Анатолій Миколайович запросив мене та Сергія Махоніна.
– У тому сезоні Конструкторул став чемпіоном.
– І Кубок Молдови виграв. Тільки-но ми приїхали і одразу на фінал потрапили.
– У Туреччину я теж літав, хоча у заявку потрапив тільки на домашній поєдинок. Знаєте, коли мене запитують про найкращих вболівальників, я завжди розповідаю про свій досвід у Стамбулі. Ми прибули на стадіон за три години до матчу, а на трибунах вже сиділи фанати. Як же вони кричали! Все злагоджено, відпрацьовано… Коли виїжджали з готелю, то ще у корках все зрозуміли. Нам звідусіль демонстрували: "Отримаєте сьогодні п'ять голів". Трохи помилилися – ми 0:4 програли. Нічого дивного, за Галатасарай грали Хаджи, Хакан Шюкюр та компанія… Кого там тільки не було.
– Транзитом через Білорусь ви потрапили в Естонію. Чи могли тоді подумати, що ця країна стане для вас рідною?
– Навіть не думав про це. Я звик до теплої Херсонщини та Криму, а тут холод і сніг. Поки я вирішував проблеми з трансфером, мене поставили у стартовий склад Левадії і я у першому ж матчі забив гол. А вже через тиждень ми грали у Лізі чемпіонів. Двічі вигравали у валлійців, закінчили 2:2. Вдома впевнено перемогли 4:0 і вийшли у наступний етап. Приємно, що я відзначився забитим м'ячем. А взагалі, здається, в історії естонського футболу таке трапилося вперше – тутешні клуби ніколи не долали жодного раунду у Лізі чемпіонів.
– Жереб підготував для вас сюрприз у вигляді Шахтаря.
– Було приємно повернутися в Донецьк, в Україну. Мене запитували про рівень Шахтаря, але хлопці потім все самі побачили. Що там казати? У чудовій формі перебував Андрій Воробей, досвідом вражав Сергій Ателькін, класно проявив себе Геннадій Зубов. Приємно було зустрітися зі старими знайомими: Олегом Пестряковим та Сергієм Драновим.
– Після кількох сезонів за Левадію ви доволі рано закінчили з професіональною кар’єрою. У чому справа?
– Мені 26 було, 2003 рік… Трапилося так, що я очікував на пропозицію від клубу про продовження контракту. Однак Левадія цього не зробила. Натомість за тиждень до завершення договору мені повідомили, що я можу шукати собі команду. Та заявитися кудись я вже не встигав. А чекати півроку я не міг. У мене народився син, слід було роботу шукати та сім'ю забезпечувати. Словом, я зіткнувся із серйозною дилемою – з професіональним футболом треба було закінчувати. А тут якраз непоганий варіант запропонували.
– Роботу на хімічному заводі?
– Власником цього підприємства є чоловік з України. От він і порадив спробувати себе у новій діяльності. Я швидко адаптувався, усім задоволений – ось уже 20 років тут працюю. Робота нескладна, цікава.
– У чому її специфіка?
– Я казав, що у школі добре навчався. Мені ці знання знадобилися (Усміхається). Якщо у кількох словах: робота з апаратами, заміси, змішування, розсипання та розливання хімічних елементів. Якось так… Повірте, нічого складного. Мені показали, я все швидко засвоїв. Ризиків для здоров'я немає – підприємство невелике, правила техніки безпеки усі виконуються.
– Ви, мабуть, неодноразово аналізували своє футбольне минуле. З’ясували для себе, у який момент щось пішло не так?
– Чесно? Я ні про що не шкодую. Можливо, я міг краще. Але я задоволений усім.
– З футболом ви не розлучаєтеся і граєте на любительському рівні за Маарду Еліенс.
– У 2003-му розпочав грати з аматорами. Моя команда виступала у другому дивізіоні, зараз змагається у третьому. Підтримую форму, тричі на тиждень відвідую тренування. Зазвичай їду після роботи, а на вихідних у нас матчі. Оскільки взимку в Естонії холодно і снігу по коліна, ми перебралися у зал, граємо у міні-футбол.
– У свої 46 років витримуєте ритм?
– А я виконую роль своєрідного тренера на полі. На таймик здоров'я ще вистачає. Граю на усіх позиціях.
– Естонським футболом цікавитеся?
– По можливості їжджу на матчі збірної Естонії, вболіваю за Левадію, у якій я грав. Варто відзначити нашу Флору, яка вийшла у груповий етап Ліги конференцій. Для Естонії це величезне досягнення, зараз футбол потрохи розвивається.
– У містечку Маарду, де ви осіли, 80% населення складають росіяни.
– У нас невелике дружнє містечко, де мешкає понад 30 національностей. Не знаю чи так багато тут росіян, але російськомовні люди дійсно переважають. Естонську мову я розумію і знаю на початковому рівні. Теоретично я міг працювати в іншій сфері – у мене педагогічна освіта. Проте мого рівня володіння естонською не вистачає, наприклад, для роботи вчителем у школі.
– Про Україну не забуваєте?
– Раніше їздили щороку. Але мого батька вже немає, а маму забрали до себе в Маарду. Тут багато розмов про війну, усі тільки й чекають на мир та спокій в Україні. До речі, зі мною у команді грає хлопець з України, який раніше у структурі Десни займався.
– Ваші діти футболом не горять?
– У мене зростають троє синів, але професійно футболом ніхто не займається. Найстарший вчиться у виші за спеціальністю ІТ, середульший у 9-му класі, а наймолодшому три з половиною роки. Моя дружина – естонка, діти також мають естонське громадянство. Я ж зберіг український паспорт.
– Які враження у синів від відвідин України?
– Ми постійно їздили на Херсонщину усією сім'єю – кожного серпня відвідували мій дім. В Україні їм дуже подобалося. Якщо в Естонії прохолодно, то в Білозерці завжди тепло. Там завжди комфортно, це моя Батьківщина.
Відправити
Поділитися
Твітнуть