Коли ми тільки домовляємося про інтерв’ю, у телефоні чутно вибухи та крики. Співрозмовник перебиває на другому ж реченні: "У нас обстріл, передзвоніть через 15 хвилин". Та вже через 10 хвилин телефонує сам. "Та от стріляли піда**си з протилежного берега", – емоційно пояснює Сергій Воронежський.
Сергій Петрович залишився у Херсоні, пережив у рідному місті окупацію, а зараз щодня переховується від хаотичних російських обстрілів. "Ми вистоїмо та все відбудуємо", – запевняє легенда Кристала, Таврії та Полісся. Хіба у нас є підстави не вірити першому чемпіону України?
– Як часто у вас таке?
– Цілодобово, без упину. Тиша тільки тоді, коли вони снідають, обідають та вечеряють (Усміхається).
– Російські обстріли стали буденністю?
– Спочатку було важко. І не лише через постійні прильоти. Коли росіяни зайшли сюди, у місті не працювали ринки та магазини. Потім ми якось пристосувалися. Нас виручили ринки – фермери привозили свою продукцію. Приїжджали люди із Білозерки, Комишан… З Миколаєва не пропускали нічого... На третій день війни до нас намагалися прорватися шість фур АТБ. У Посад-Покровському їх зупинили, почали розстрілювати. На цьому все.
– Ви залишалися у Херсоні із сім’єю?
– Дружину та дітей відправив за кордон. Я нікуди не поїхав, оскільки не міг покинути маму у Херсоні – їй 76. Раніше у матері інфаркт був, а на початку війни вона мікроінсульт пережила. У Дніпрі мешкає мій молодший брат, тож відправляв маму до нього, там безпечніше. Відмовилася. Отже, вибору і у мене не залишилося.
– Ви мешкаєте у приватному будинку?
– Так. Вікна виходять якраз на Олешки. Мене та окуповану територію розділяє лише річка, 830 метрів.
– Екс-футболіст збірної України Юрій Мартинов, який теж пережив окупацію у Херсоні, розповідає, що зараз у місто рідко виходить. Тільки у випадку нагальної потреби.
– У Херсоні функціонують три великі супермаркети. Один із них поруч з моїм будинком. Буваю там раз на 2-3 дні, закупляюся. Поясню, щоб ви краще розуміли – ми тут усі вже трохи пристосувалися. Впізнаємо по звуку: що, де, коли і як. Тактика тепер у них проста – б'ють по всьому живому. Їм не цікавий водоканал чи інші інфраструктурні об’єкти. Шарашать по мешканцях Херсона.
– До повномасштабного вторгнення ви взагалі цікавилися політикою?
– Та мені ця Росія до одного місця. Ще до переходу у Полісся я півроку провів у Тольятті. Вже тоді побачив, як там люди живуть. Для мене це не новина, я не здивований їхніми діями.
– У чому ключова різниця?
– Давайте на прикладі. У нас люди пашуть. І ми бачимо результат, коли людина живе у достатку і країна розвивається. А в Росії вікна на рівні землі. Це навіть будинком не назвеш. Так, землянка.
– Як часто ви перетиналися з російськими військовими під час окупації?
– Були стандартні обходи по хатах. Безпосередньо мене не шукали. Якось під'їхали на двох джипах. Я відчинив ворота, зайвих запитань не ставив, провокувати не хотів. Прогулялися по подвір’ю і все. Шукали конкретно Володю Лебедя, мого екс-партнера.
– На початку окупації Лебідь, колишній гравець збірної Росії, розповідав, що ходить на проукраїнські мітинги.
– До останнього він перебував тут. Коли кацапи почали евакуйовувати своїх людей з міста, мотивуючи це тим, що Херсон обстрілюватимуть ЗСУ, Володя через Сімферополь та Нідерланди виїхав у Європу до сім'ї.
– Під час цих обходів у вас нічого не вилучали? Наприклад, гроші або медаль за історичне чемпіонство з Таврією?
– Нічого такого. Чемпіонська медаль та інші нагороди на стіні висять. Один вояка у шоломі цікавився, що це за медалі. А я ж зустрів їх у спортивному костюмі збірної України.
– Не боялися?
– Вони застали мене зненацька, проте до одягу не чіплялися. Та що з тих бурятів взяти? У нього зріст 112 сантиметрів. Навіть автомат більший за нього.
– Чимало українців на Херсонщині таємно зберігали прапори, попри загрозу бути закатованими. Що пам’ятаєте про день деокупації?
– Хлопці із ЗСУ якраз із мого боку заходили. Наш район фактично зустрів українських воїнів чи не першим. Росіяни втікали, як могли. У людей катери забрали, у мене плавзасіб також… Заздалегідь готувалися до втечі.
– Увесь цей час ви мали відчуття, що Україна повернеться?
– Безперечно. Я ж бачив поведінку кацапів. Їм це місто не потрібне. Це другий Маріуполь. До того ж на блокпостах ляпали язиками, коли п'яні ходили… Жодних сумнівів я не мав. Питання полягало у тому, коли саме це станеться.
– Що росіяни вже знищили у Херсоні з особливо дорогого вашому серцю?
– Обстрілювали стадіон "Кристал", кінотеатр "Ювілейний", спортивний ліцей… Шкода, звичайно… А що вдієш?
– Чи могли ви передбачити, що окупанти так легко зайдуть у Херсон?
– Чесно, не думав, що все відбудеться так стрімко. Передбачав, що таке трапитися може, але не так швидко.
– Ви грали у Криму, нині там мешкає левова частка ваших партнерів по чемпіонській Таврії. З кимось стосунки підтримуєте?
– Востаннє їздив туди на похорон Павла Скорика у 2020-му. Після того усі зв'язки розірвав з Кримом та Росією. А друзів там дійсно багато мешкає. Але про що з ними говорити? Не бачу жодного сенсу. Ще у квітні минулого року щось намагався їм донести. Дехто ще притомний, але більшість – зациклені на своїй хвилі. Зрозуміло, що за ними стежать, вони помітні постаті у Криму. Але це їхнє право, їхнє життя. Нехай роблять, що хочуть.
– Усі з нетерпінням чекають на деокупацію Нової Каховки та лівобережної Херсонщини. Цей день близько?
– Все буде… Хтось вже збирається і готовий до втечі. А тих, хто залишаться, спалять разом з комишами та дачами. Люди відбудують дачі, нічого страшного. А комиші нові виростуть. Все буде добре, треба тільки трохи часу.
– До війни ви займалися фермерством?
– Це не зовсім фермерство. Володію паями, орендую техніку, яка землю обробляє, оплачую людям працю. Частину вирощених продуктів продаю, щось роздаю знайомим, офіційно сплачую податки.
– Як із бізнесом зараз?
– Все повністю стоїть. Повністю. У нас тут все заміноване. Ви, мабуть, чули у новинах: "Там щось вибухнуло", "Там тракторист підірвався на міні". Поля розміновувати треба. На це роки підуть. У нас навіть пляжі – і ті заміновані: Станіслав, Кізомис… Рибалки на берег вийти не можуть, просять, щоб сапери допомогли і питання з виловом риби хоч трохи вирішилося.
– Ви довго шукали себе після футболу?
– У мене якось все плавно склалося. Хоч і платили у мої часи не так багато. Трохи назбирав грошей, дещо відклав, батьки щось залишили. Коли я закінчував, футбол в Україні якраз переходив на доларову систему. Та у всякому разі бідним себе не вважаю.
– Херсон, 70-ті. Як минало ваше дитинство у рідному місті?
– Раніше все просто було. Стояли два стовпи – от і поруч з ними ми м’яч ганяли. Стихійно це виникло. А потім мене помітив тренер Пилип Пилипович Гришко і забрав у спортивну секцію. З цього все розпочалося.
– Ви ж невисокий за зростом?
– 172 сантиметри. Про таких, як я, казали "від прапорця до прапорця". У 10-му класі я потрапив у команду майстрів. До Кристала мене запросив Віктор Зубков. Завдяки віковому цензу у домашніх матчах повинен був виходити молодий хлопець. Спершу цим хлопцем був я, а у наступному сезоні – молодший на рік Юра Максимов.
– Що пригадуєте про херсонську легенду?
– Ми з ним випадково перетнулися у Севастополі, куди обидва потрапили в армію. Йду по частині, раптом чую, як хтось зверху гукає. Дивлюся – Максимов на вахті стоїть. Навіть не знав, що Юра також там. Я прийшов до начальника і розповів, що є талановитий хлопчина. Мовляв, можна його заявити за команду, що гратиме на турнірі по збройних силах. Потім ми з Юрою жартували – якби я цього не зробив, він би солдатські чоботи ще довго не знімав. "Я про футбол забув би", – казав Максимов.
– Після армії ви повертаєтеся у Кристал.
– У 1989-му ми з Максимовим демобілізувалися, а команду вже тренував Володимир Булгаков, екс-гравець Карпат. Це представник старої школи, послідовник стилю Євгена Лемешка. Через три роки я поїхав у Таврію, а Максимов – у Дніпро.
– У Херсоні тоді закінчував кар’єру футболіста та розпочинав тренерську діяльність Ігор Гамула. Як виглядала ця трансформація?
– Ігор – хороший мужик! Коли я завершував у Житомирі, Ігор працював у Таврії з Новотроїцького, селища Херсонської області. Йому квартира була потрібна, тож я запропонував пожити у моїй, поки я грав за Полісся.
– Костянтин Тупчієнко згадував, як мешкав з вами в одному номері…
– О, та Костя мого сина хрестив. Ми – куми!
– Так от Тупчієнко розповідав про вашу пристрасть до цигарок “Якщо Тупчієнко двох не вбив, отже погано тренувався”: грав у Маркевича, виховував Нойка і бачив народження зірки Динамо. "Одного вечора перед відбоєм заходить Гамула і одразу починає перевіряти наші тумбочки. На контролі все тримав!"
– Знаєте, гріхи має кожен. Тоді мені це не заважало. Але Гамула дійсно вимагав, адже сам колись школу хорошу пройшов. Він розумів, що усі ці шкідливі речі заважають футболу. Намагався відмежувати від цього своїх підопічних.
– Перший чемпіонат України ви розпочинаєте під керівництвом Гамули у Херсоні, проте у травні переходите в Таврію. Щасливий квиток з Першої ліги?
– Микола Павлов працював у нас начальником команди. Коли він прийняв Дніпро, то забрав із собою Максимова і мене туди кликав. Проте Гамула попросив залишитися у Херсоні, допомогти. До певного моменту я терпів, але президент клубу не виконав обіцяні умови. А тут якраз дзвінок від Заяєва. Без жодного скандалу я відіграв матч з Ужгородом, розвернувся і вночі потягом Одеса – Сімферополь поїхав у Таврію.
– Забігаючи наперед – ви розповідали, що підтримували стосунки із Заяєвим аж до його смерті.
– Анатолій Миколайович постійно перебував у русі, багато їздив. Так і тоді вирушив у Запоріжжя, а по дорозі у Херсон до мене заскочив. Зустрілися, поговорили… А через тиждень він розбився у ДТП.
– У Таврії ви відповідали за правий фланг оборони, а у центрі діяв ваш земляк Олександр Головко. Ви були знайомі раніше?
– Ні, познайомилися вже у Сімферополі. Я грав за Кристал у Другій та Першій лігах, а Головко виступав на область за аматорів. Заяєв чітко визначив його функції. Сашко мав ходити по п'ятах нападника. Приїжджає Ребров? Значить Сашко має стати його тінню і вимкнути з гри.
– Коли ви переходили у Таврію, то могли подумати, що запишете своє ім’я в історію?
– Тоді про це не замислювався. Коли в останньому турі ми вирвали нульову нічию у Шахтаря в Донецьку, то вже виконали своє завдання на 800% відсотків. Далі був фінал, який склався таким чином, що ми виграли. Хоча цілі такої ніхто не ставив.
– "Після поєдинку з Шахтарем я зайшов у роздягальню і блював – я був настільки втомленим, що шлунок назовні вивертався… Заяєв поміняв мене на 89-й хвилині, оскільки я ходити не міг", – згадував найкращий бомбардир Таврії Юрій Гудименко.
– Чиста правда! Дуже важка гра, у якій ще й суддівство було специфічним. Шахтар не мав інших варіантів – лише перемога. Тому кинув всі сили в атаку. Та ми вистояли і здобули право зіграти у золотому матчі.
– Він відбувався у Львові, а місцева публіка спершу більше симпатизувала Динамо.
– Знаєте, Львів – для мене не чуже місто. Булгаков мене у Карпати забирав. Я навіть збори пройшов, відіграв товариський матч із Динамо. Однак отримав квартиру в Херсоні, тому прийшов до Петровича і сказав: "Хочу повернутися додому". Булгаков запевнив, що у Львові все організує. Та у підсумку я все ж повернувся у Херсон.
– Долю чемпіонства вирішив золотий гол Сергія Шевченка. Де ви були у момент подачі вирішального кутового?
– Здається, на лінії штрафного майданчика. Сергій Гладишев виконав подачу, на яку вистрибували двоє наших: Шева і хтось ще. Завершилося все так, що Шевченко виграв боротьбу і забив.
– Кажуть, футболістів Таврії із чемпіонством привітали дуже скромно.
– О так, сильно… Дали так багато, що у мій автомобіль не всі подарунки вмістилися (Сміється). Нас спонсорував сімферопольський завод "Фотон" – ось і вручили нам якісь телевізори, а потім ще магнітофони. Подарунки не були такими важливими, як сам факт перемоги. Її усвідомлення прийшло до мене через кілька тижнів. Невдовзі ми вилітали в Іспанію на збори – ділилися враженнями з хлопцями у дорозі. Мабуть, тоді усвідомив, що наша Таврія зробила.
– Наступний сезон команда провалила, фінішувавши десятою. Цілком прогнозовано?
– Я передбачив це. Поговорив із Заяєвим: "Відіграю Лігу чемпіонів і покину клуб". Таврія не виконала обіцяних умов і у 1993-му я поїхав у Чорноморець. Там вже виступав Володя Лебідь. А його батько повіз мене в Одесу на розмову до Альтмана та Прокопенка. Одразу зауважу, що Віктор Євгенович – великий тренер.
– За Чорноморець ви грали недовго. Зате у восьми зіграних вами матчах команда пропустила лише тричі. Чому невдовзі поїхали з Одеси?
– У травні, ще до завершення сезону, я отримав побутову травму, тож вилетів з обойми. А взагалі Чорноморець класно виступав. Ми програли тільки одну гру – мою дебютну проти Динамо, коли Леоненко з пенальті забив. Потім всіх обігрували і фінішували третіми, щоправда, вже без мене.
– У 1994-му ви поїхали у Полісся, де затрималися на шість сезонів. Якщо раніше у Житомирі футбол ледве виживав, то зараз там справжній розквіт. Стежите за сучасною командою?
– Раніше усе тягнув сам Зая Авдиш. А нинішнє Полісся виглядає стабільним клубом. Я не знаю деталей, але бачу, що клуб розвивається. Інколи зідзвонююся з місцевими хлопцями, вони кажуть, що все серйозно. Хоча за футболом я зараз не надто уважно слідкую. Час трохи не той.
– Про що мрієте насамперед?
– Щоб окупантів пошвидше "закінчили" і вони не лізли у наші справи. У сімейні справи нашої України. А решта мене не цікавить. Хай роблять собі у своїй Кацапетівці все що завгодно.
Сергій Петрович залишився у Херсоні, пережив у рідному місті окупацію, а зараз щодня переховується від хаотичних російських обстрілів. "Ми вистоїмо та все відбудуємо", – запевняє легенда Кристала, Таврії та Полісся. Хіба у нас є підстави не вірити першому чемпіону України?
– Як часто у вас таке?
– Цілодобово, без упину. Тиша тільки тоді, коли вони снідають, обідають та вечеряють (Усміхається).
– Російські обстріли стали буденністю?
– Спочатку було важко. І не лише через постійні прильоти. Коли росіяни зайшли сюди, у місті не працювали ринки та магазини. Потім ми якось пристосувалися. Нас виручили ринки – фермери привозили свою продукцію. Приїжджали люди із Білозерки, Комишан… З Миколаєва не пропускали нічого... На третій день війни до нас намагалися прорватися шість фур АТБ. У Посад-Покровському їх зупинили, почали розстрілювати. На цьому все.
– Ви залишалися у Херсоні із сім’єю?
– Дружину та дітей відправив за кордон. Я нікуди не поїхав, оскільки не міг покинути маму у Херсоні – їй 76. Раніше у матері інфаркт був, а на початку війни вона мікроінсульт пережила. У Дніпрі мешкає мій молодший брат, тож відправляв маму до нього, там безпечніше. Відмовилася. Отже, вибору і у мене не залишилося.
– Ви мешкаєте у приватному будинку?
– Так. Вікна виходять якраз на Олешки. Мене та окуповану територію розділяє лише річка, 830 метрів.
– Екс-футболіст збірної України Юрій Мартинов, який теж пережив окупацію у Херсоні, розповідає, що зараз у місто рідко виходить. Тільки у випадку нагальної потреби.
– У Херсоні функціонують три великі супермаркети. Один із них поруч з моїм будинком. Буваю там раз на 2-3 дні, закупляюся. Поясню, щоб ви краще розуміли – ми тут усі вже трохи пристосувалися. Впізнаємо по звуку: що, де, коли і як. Тактика тепер у них проста – б'ють по всьому живому. Їм не цікавий водоканал чи інші інфраструктурні об’єкти. Шарашать по мешканцях Херсона.
– До повномасштабного вторгнення ви взагалі цікавилися політикою?
– Та мені ця Росія до одного місця. Ще до переходу у Полісся я півроку провів у Тольятті. Вже тоді побачив, як там люди живуть. Для мене це не новина, я не здивований їхніми діями.
– У чому ключова різниця?
– Давайте на прикладі. У нас люди пашуть. І ми бачимо результат, коли людина живе у достатку і країна розвивається. А в Росії вікна на рівні землі. Це навіть будинком не назвеш. Так, землянка.
– Як часто ви перетиналися з російськими військовими під час окупації?
– Були стандартні обходи по хатах. Безпосередньо мене не шукали. Якось під'їхали на двох джипах. Я відчинив ворота, зайвих запитань не ставив, провокувати не хотів. Прогулялися по подвір’ю і все. Шукали конкретно Володю Лебедя, мого екс-партнера.
– На початку окупації Лебідь, колишній гравець збірної Росії, розповідав, що ходить на проукраїнські мітинги.
– До останнього він перебував тут. Коли кацапи почали евакуйовувати своїх людей з міста, мотивуючи це тим, що Херсон обстрілюватимуть ЗСУ, Володя через Сімферополь та Нідерланди виїхав у Європу до сім'ї.
– Під час цих обходів у вас нічого не вилучали? Наприклад, гроші або медаль за історичне чемпіонство з Таврією?
– Нічого такого. Чемпіонська медаль та інші нагороди на стіні висять. Один вояка у шоломі цікавився, що це за медалі. А я ж зустрів їх у спортивному костюмі збірної України.
– Не боялися?
– Вони застали мене зненацька, проте до одягу не чіплялися. Та що з тих бурятів взяти? У нього зріст 112 сантиметрів. Навіть автомат більший за нього.
– Чимало українців на Херсонщині таємно зберігали прапори, попри загрозу бути закатованими. Що пам’ятаєте про день деокупації?
– Хлопці із ЗСУ якраз із мого боку заходили. Наш район фактично зустрів українських воїнів чи не першим. Росіяни втікали, як могли. У людей катери забрали, у мене плавзасіб також… Заздалегідь готувалися до втечі.
– Увесь цей час ви мали відчуття, що Україна повернеться?
– Безперечно. Я ж бачив поведінку кацапів. Їм це місто не потрібне. Це другий Маріуполь. До того ж на блокпостах ляпали язиками, коли п'яні ходили… Жодних сумнівів я не мав. Питання полягало у тому, коли саме це станеться.
– Що росіяни вже знищили у Херсоні з особливо дорогого вашому серцю?
– Обстрілювали стадіон "Кристал", кінотеатр "Ювілейний", спортивний ліцей… Шкода, звичайно… А що вдієш?
– Чи могли ви передбачити, що окупанти так легко зайдуть у Херсон?
– Чесно, не думав, що все відбудеться так стрімко. Передбачав, що таке трапитися може, але не так швидко.
– Ви грали у Криму, нині там мешкає левова частка ваших партнерів по чемпіонській Таврії. З кимось стосунки підтримуєте?
– Востаннє їздив туди на похорон Павла Скорика у 2020-му. Після того усі зв'язки розірвав з Кримом та Росією. А друзів там дійсно багато мешкає. Але про що з ними говорити? Не бачу жодного сенсу. Ще у квітні минулого року щось намагався їм донести. Дехто ще притомний, але більшість – зациклені на своїй хвилі. Зрозуміло, що за ними стежать, вони помітні постаті у Криму. Але це їхнє право, їхнє життя. Нехай роблять, що хочуть.
– Усі з нетерпінням чекають на деокупацію Нової Каховки та лівобережної Херсонщини. Цей день близько?
– Все буде… Хтось вже збирається і готовий до втечі. А тих, хто залишаться, спалять разом з комишами та дачами. Люди відбудують дачі, нічого страшного. А комиші нові виростуть. Все буде добре, треба тільки трохи часу.
– До війни ви займалися фермерством?
– Це не зовсім фермерство. Володію паями, орендую техніку, яка землю обробляє, оплачую людям працю. Частину вирощених продуктів продаю, щось роздаю знайомим, офіційно сплачую податки.
– Як із бізнесом зараз?
– Все повністю стоїть. Повністю. У нас тут все заміноване. Ви, мабуть, чули у новинах: "Там щось вибухнуло", "Там тракторист підірвався на міні". Поля розміновувати треба. На це роки підуть. У нас навіть пляжі – і ті заміновані: Станіслав, Кізомис… Рибалки на берег вийти не можуть, просять, щоб сапери допомогли і питання з виловом риби хоч трохи вирішилося.
– Ви довго шукали себе після футболу?
– У мене якось все плавно склалося. Хоч і платили у мої часи не так багато. Трохи назбирав грошей, дещо відклав, батьки щось залишили. Коли я закінчував, футбол в Україні якраз переходив на доларову систему. Та у всякому разі бідним себе не вважаю.
– Херсон, 70-ті. Як минало ваше дитинство у рідному місті?
– Раніше все просто було. Стояли два стовпи – от і поруч з ними ми м’яч ганяли. Стихійно це виникло. А потім мене помітив тренер Пилип Пилипович Гришко і забрав у спортивну секцію. З цього все розпочалося.
– Ви ж невисокий за зростом?
– 172 сантиметри. Про таких, як я, казали "від прапорця до прапорця". У 10-му класі я потрапив у команду майстрів. До Кристала мене запросив Віктор Зубков. Завдяки віковому цензу у домашніх матчах повинен був виходити молодий хлопець. Спершу цим хлопцем був я, а у наступному сезоні – молодший на рік Юра Максимов.
– Що пригадуєте про херсонську легенду?
– Ми з ним випадково перетнулися у Севастополі, куди обидва потрапили в армію. Йду по частині, раптом чую, як хтось зверху гукає. Дивлюся – Максимов на вахті стоїть. Навіть не знав, що Юра також там. Я прийшов до начальника і розповів, що є талановитий хлопчина. Мовляв, можна його заявити за команду, що гратиме на турнірі по збройних силах. Потім ми з Юрою жартували – якби я цього не зробив, він би солдатські чоботи ще довго не знімав. "Я про футбол забув би", – казав Максимов.
– Після армії ви повертаєтеся у Кристал.
– У 1989-му ми з Максимовим демобілізувалися, а команду вже тренував Володимир Булгаков, екс-гравець Карпат. Це представник старої школи, послідовник стилю Євгена Лемешка. Через три роки я поїхав у Таврію, а Максимов – у Дніпро.
– У Херсоні тоді закінчував кар’єру футболіста та розпочинав тренерську діяльність Ігор Гамула. Як виглядала ця трансформація?
– Ігор – хороший мужик! Коли я завершував у Житомирі, Ігор працював у Таврії з Новотроїцького, селища Херсонської області. Йому квартира була потрібна, тож я запропонував пожити у моїй, поки я грав за Полісся.
– Костянтин Тупчієнко згадував, як мешкав з вами в одному номері…
– О, та Костя мого сина хрестив. Ми – куми!
– Так от Тупчієнко розповідав про вашу пристрасть до цигарок “Якщо Тупчієнко двох не вбив, отже погано тренувався”: грав у Маркевича, виховував Нойка і бачив народження зірки Динамо. "Одного вечора перед відбоєм заходить Гамула і одразу починає перевіряти наші тумбочки. На контролі все тримав!"
– Знаєте, гріхи має кожен. Тоді мені це не заважало. Але Гамула дійсно вимагав, адже сам колись школу хорошу пройшов. Він розумів, що усі ці шкідливі речі заважають футболу. Намагався відмежувати від цього своїх підопічних.
– Перший чемпіонат України ви розпочинаєте під керівництвом Гамули у Херсоні, проте у травні переходите в Таврію. Щасливий квиток з Першої ліги?
– Микола Павлов працював у нас начальником команди. Коли він прийняв Дніпро, то забрав із собою Максимова і мене туди кликав. Проте Гамула попросив залишитися у Херсоні, допомогти. До певного моменту я терпів, але президент клубу не виконав обіцяні умови. А тут якраз дзвінок від Заяєва. Без жодного скандалу я відіграв матч з Ужгородом, розвернувся і вночі потягом Одеса – Сімферополь поїхав у Таврію.
– Забігаючи наперед – ви розповідали, що підтримували стосунки із Заяєвим аж до його смерті.
– Анатолій Миколайович постійно перебував у русі, багато їздив. Так і тоді вирушив у Запоріжжя, а по дорозі у Херсон до мене заскочив. Зустрілися, поговорили… А через тиждень він розбився у ДТП.
– У Таврії ви відповідали за правий фланг оборони, а у центрі діяв ваш земляк Олександр Головко. Ви були знайомі раніше?
– Ні, познайомилися вже у Сімферополі. Я грав за Кристал у Другій та Першій лігах, а Головко виступав на область за аматорів. Заяєв чітко визначив його функції. Сашко мав ходити по п'ятах нападника. Приїжджає Ребров? Значить Сашко має стати його тінню і вимкнути з гри.
– Коли ви переходили у Таврію, то могли подумати, що запишете своє ім’я в історію?
– Тоді про це не замислювався. Коли в останньому турі ми вирвали нульову нічию у Шахтаря в Донецьку, то вже виконали своє завдання на 800% відсотків. Далі був фінал, який склався таким чином, що ми виграли. Хоча цілі такої ніхто не ставив.
– "Після поєдинку з Шахтарем я зайшов у роздягальню і блював – я був настільки втомленим, що шлунок назовні вивертався… Заяєв поміняв мене на 89-й хвилині, оскільки я ходити не міг", – згадував найкращий бомбардир Таврії Юрій Гудименко.
– Чиста правда! Дуже важка гра, у якій ще й суддівство було специфічним. Шахтар не мав інших варіантів – лише перемога. Тому кинув всі сили в атаку. Та ми вистояли і здобули право зіграти у золотому матчі.
– Він відбувався у Львові, а місцева публіка спершу більше симпатизувала Динамо.
– Знаєте, Львів – для мене не чуже місто. Булгаков мене у Карпати забирав. Я навіть збори пройшов, відіграв товариський матч із Динамо. Однак отримав квартиру в Херсоні, тому прийшов до Петровича і сказав: "Хочу повернутися додому". Булгаков запевнив, що у Львові все організує. Та у підсумку я все ж повернувся у Херсон.
– Долю чемпіонства вирішив золотий гол Сергія Шевченка. Де ви були у момент подачі вирішального кутового?
– Здається, на лінії штрафного майданчика. Сергій Гладишев виконав подачу, на яку вистрибували двоє наших: Шева і хтось ще. Завершилося все так, що Шевченко виграв боротьбу і забив.
– Кажуть, футболістів Таврії із чемпіонством привітали дуже скромно.
– О так, сильно… Дали так багато, що у мій автомобіль не всі подарунки вмістилися (Сміється). Нас спонсорував сімферопольський завод "Фотон" – ось і вручили нам якісь телевізори, а потім ще магнітофони. Подарунки не були такими важливими, як сам факт перемоги. Її усвідомлення прийшло до мене через кілька тижнів. Невдовзі ми вилітали в Іспанію на збори – ділилися враженнями з хлопцями у дорозі. Мабуть, тоді усвідомив, що наша Таврія зробила.
– Наступний сезон команда провалила, фінішувавши десятою. Цілком прогнозовано?
– Я передбачив це. Поговорив із Заяєвим: "Відіграю Лігу чемпіонів і покину клуб". Таврія не виконала обіцяних умов і у 1993-му я поїхав у Чорноморець. Там вже виступав Володя Лебідь. А його батько повіз мене в Одесу на розмову до Альтмана та Прокопенка. Одразу зауважу, що Віктор Євгенович – великий тренер.
– За Чорноморець ви грали недовго. Зате у восьми зіграних вами матчах команда пропустила лише тричі. Чому невдовзі поїхали з Одеси?
– У травні, ще до завершення сезону, я отримав побутову травму, тож вилетів з обойми. А взагалі Чорноморець класно виступав. Ми програли тільки одну гру – мою дебютну проти Динамо, коли Леоненко з пенальті забив. Потім всіх обігрували і фінішували третіми, щоправда, вже без мене.
– У 1994-му ви поїхали у Полісся, де затрималися на шість сезонів. Якщо раніше у Житомирі футбол ледве виживав, то зараз там справжній розквіт. Стежите за сучасною командою?
– Раніше усе тягнув сам Зая Авдиш. А нинішнє Полісся виглядає стабільним клубом. Я не знаю деталей, але бачу, що клуб розвивається. Інколи зідзвонююся з місцевими хлопцями, вони кажуть, що все серйозно. Хоча за футболом я зараз не надто уважно слідкую. Час трохи не той.
– Про що мрієте насамперед?
– Щоб окупантів пошвидше "закінчили" і вони не лізли у наші справи. У сімейні справи нашої України. А решта мене не цікавить. Хай роблять собі у своїй Кацапетівці все що завгодно.
Відправити
Поділитися
Твітнуть