Відомий гравець та тренер Сергій Пучков, володар Кубка України 2010 року з Таврією та переможець усіх можливих радянських турнірів з Дніпром, дав велике ексклюзивне інтерв'ю FanDay.net.

Пучков відрізнявся чіпкою грою в обороні, мав славу «короля» повітря і мав гарматний удар. Ставши тренером, у 2010 році з сімферопольською Таврією завоював Кубок України. З гравців «золотого» Дніпра такого успіху добивався лише Микола Павлов з полтавською Ворсклою.

В ексклюзивному інтерв'ю Сергій Пучков розповів, чому відмовив Бескову і не перейшов у Динамо до Лобановського, скільки «наварив», продавши першу машину, яку йому дали в Дніпрі, як йому працювалося в Криму, про гол забитий рукою Кузнєцовим і мільйон Коломойського.

– Чи є відмінність нинішнього покоління футболістів від вашого?

- Є, й досить суттєве. У нас таких можливостей, як зараз у молоді, не було. Насамперед – отримувати ту інформацію, яку вони мають зараз. Ми ж у Союзі були «забиті» хлопці. Нам казали: ось ідея, виходьте й уперед. Тепер усе по-іншому. У нас не будувалося все на тих величезних грошах, які зараз крутяться навколо футболу.

– Зарплати сучасних гравців викликають захоплення, але ви ж, граючи в Союзі, теж не бідували?

- Що так, то так. Ми були забезпечені. Вважалися в ПМЗ інструкторами зі спорту (Південний машинобудівний завод у Дніпрі, на якому збиралися ракети, – прим.). Зарплати у футболістів у середньому були вищими, ніж у простих людей.

Наприклад, у мене в Дніпрі спочатку було – 200 рублів, з вирахуваннями на руки отримував 166. Плюс у нас ще були всякі доплати. Тож бідними ми себе не відчували. Звичайно, порівняно з нинішніми зарплатами футболістів наші доходи були просто смішними (у 2022 році середня зарплата гравців у СК Дніпро-1 становила 15 тисяч євро на місяць, – прим.) .

– Зараз футболісти хваляються дорогими машинами, шикарними будинками та квартирами. Що було найвищим шиком у ваші ігрові роки?

– Ну, марок машин у наш час, було небагато – три-чотири. Звісно, ​​хотілося отримати найкрутішу – ГАЗ-24 «Волга». Ось що для радянського хлопця було найвищим шиком. Ну, і гарно одягнутися, тільки у все іноземне.

Дніпро мав гарного покровителя – ПМЗ. Ми взагалі не знали жодних проблем. Плюс тандем тренерів Жиздік – Ємець – це чудові в усіх відношеннях люди. За радянських часів важко було щось дістати. Жиздік робив усе, щоб ми не відволікалися від тренувань.

У футболістів Дніпра були привілеї. Наприклад, сподобався тобі будинок, що будується в місті, можна було підійти до керівництва і попросити, щоб тобі в ньому дали квартиру. Коли ми 1983-го стали чемпіонами, не одразу, але, в основному, усім гравцям дали по ГАЗ-24, які ми могли продати та заробити собі пару копійок.


— А де ви відпочивали?

- У Союзі ми не мали можливості поїхати, скажімо, на Мальдіви, в Дубаї, або на острови в Карибському морі. Відпочивали у Криму, в Євпаторії.

– В ресторані могли посидіти?

- Могли, але не завжди. Адже нас, футболістів, всі в обличчя знали, тому намагалися зайвий раз на очі не потрапляти. Чому? Такий факт одразу ж сягав керівництва, доповідався головному тренеру.

– У Дніпрі, якому ресторану віддавали перевагу?

- «Маяк». Там чотири поверхи, тому можна було сховатись від зайвого погляду – «загубитися».

– Хто правив у Дніпрі?

– Можна назвати Тарана, Павлова, Краківського, але футбол – це насамперед командна гра. Сила того Дніпра була у колективізмі. Хтось у нас у підколках був сильний, хтось ще у чомусь. При цьому всі ми доповнювали один одного.

– Чому 1983 року ви обрали Дніпро? Адже вас тоді до себе зазивав московський Спартак.

- Була справа. Спартак тоді мав зіграти свій матч в Одесі, а я служив у СКА. Пам'ятаю, ми свій матч із вінницькою Нивою грали. Тренери Спартака прийшли подивитися гру, а наступного дня запросили мене на розмову до Бескова. Почали розповідати мені: «Це Спартак! Розумієш, які у тебе перспективи? Золоті медалі, єврокубки, збірна.

Все добре, тільки квартиру в Москві вони мені дати не можуть. Я їм кажу: «Почекайте, у мене сім'я, як я до вас приїду, коли ви не надаєте мені житла?». А у відповідь чую: «Нічого, поживете у гуртожитку». Тоді я сказав їм: «Дякую, до побачення».

– Із Києва легше було потрапити до збірної. Лобановський вас у Динамо не кликав?

- Кликав. Ну, насправді, конкретної пропозиції від Динамо не було. Якось скромно Анатолій Сучков, який займався в Динамо селекційною роботою, натякнув мені, але далі за розмову справа не пішла.

А ось Дніпро був наполегливішим. Помічник головного тренера Дніпра Анатолій Азаренков, сам одесит, особисто приїхав до Одеси. Названі умови мене влаштували. Запропонували те, на що не був готовий Спартак. Так я потрапив у Дніпро і зовсім не шкодую.


– Це правда, що велику роль у вашому переході до Дніпра відіграв Олег Таран?

– Так. Я дружив з Олегом. Адже ми разом з ним служили, 1980-го грали за СКА (Одеса). Він, як старший товариш, завжди мені нагадував. Пам'ятаю, Таран тоді сказав: «Не вигадуй, йди до Дніпра, все буде нормально».

– А що було за історія, коли вас довго не могли заявити за Дніпро?

– Тоді, згідно з постановою Міністерства оборони, футболіст, який відслужив в армії, зобов'язаний був повернутися в ту команду, з якої йшов. Я закликався з Чорноморця, отже, 1983 року мав повернутися до цієї команди.

Єдиний виняток із правил – могли перевести грати до московського ЦСКА. Одесити були проти того, щоби я грав у Дніпрі. Поки це питання вирішувалося, мене не могли заявити, довелося пропустити ігри Дніпра із Зорею, Пахтакором, Нефтчі та тбіліським Динамо. Якби я зіграв ті матчі, то жодних питань із золотою медаллю потім у мене не виникло.

- Вам доводилося грати проти Блохіна, Бєланова, Гуцаєва, Шенгелія, Газзаєва, Андрєєва, Родіонова. Ви ж одного разу сказали, що найважче було протистояти торпедівцю Кобзєву. Чому?

– З ним у мене завжди нелегке суперництво було. Володимир Кобзєв – це потужний центральний нападник, під два метри на зріст, вгорі чудово грав. А з форвардами невисокого зросту, юркими та технічними, мені було якось простіше.

Не подобалося мені тільки те, що до деяких з них не можна було торкнутися. Особливо коли грали у Баку, чи Єревані. Нападники цих закавказьких команд за найменшого дотику падали з криками, при цьому апелювали до арбітрів. Все це дратувало.

Згадую, ми Арарат у Єревані обіграли 3:1. Здавалося, це був 1984 рік. Арбітр Олексій Спірін тоді гру судив. Так він то призначав, то скасовував пенальті. Загалом після чемпіонського року до ігор за участю Дніпра почали підходити серйозно. Наприклад, коли ми їхали до Москви, то знали, на чиїй стороні буде симпатія арбітрів.

Справжній шедевр був 1987-го, коли ми в Москві на стадіоні Динамо грали зі Спартаком. Зустріч судив арбітр Віктор Кузнєцов (той самий, який 1983-го обслуговував «золотий матч» Дніпро – Спартак, – прим.). На табло – 1:1. І тут він призначає пенальті ні за що, без порушення правил у штрафному.

Навіть спартаківці такому рішенню арбітра здивувалися. Тим не менш, Федір Черенков взяв і пенальті забив, тим самим оформивши членство в клубі бомбардирів імені Григорія Федотова (символічний клуб, об'єднував радянських футболістів, які забили за кар'єру 100 і більше голів – прим.) .


– У Дніпрі вам дали квартиру та машину?

- Звичайно, це тоді вважалося "джентльменським набором".

- Але квартиру ви начебто не одразу отримали?

– Спочатку клуб винаймав мені квартиру в одній зі «свічок» (два 90-метрові хмарочоси в Дніпрі в 28 та 29 поверхів на ж/м Перемога були закладені у 1975 році, – прим.). Два місяці я там мешкав. Потім отримав трикімнатну квартиру на ж/м Перемога, на сьомому поверсі, в якій раніше Микола Павлов жив. А Павлов переїхав до центру – на Ленінградську.

– На житловому масиві Перемога внаслідок влучення російської ракети до житлового будинку було багато жертв. Ваші знайомі, ваш будинок не постраждали?

– Ні. Я щомісяця буваю у Дніпрі. Бачив, що трапилося на масиві. Для тих, хто добре знає той район, скажу, що мій будинок розташований поруч з кафе «Фантазія». Якщо брати по діагоналі, виходить недалеко. Трагедія сталася біля каруселі, де раніше кінотеатр «Салют» був.

– У Союзі здобути житло на Перемозі вважалося престижно. Чи багато футболістів там отримали квартири, та й до заміської бази ближче?

– Коли я грав у Дніпрі, ще не було південного мосту. Ми тоді збиралися біля бульвару Слави біля ресторану «Старий лоцман». Автобус туди приїжджав, забирав гравців та йшов по колу. Ми їхали до оперного театру, забирали там людей, які приїжджали туди з різних районів міста, а згодом через «Сонячний» їхали на базу до Придніпровська.

Масив Перемога вважався одним із найкращих у місті районів, оскільки розташований він прямо біля Дніпра. ПМЗ будував там будинки для своїх працівників. Ось чому багато футболістів житло отримали саме там.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що вам під час переходу до Дніпра дали маленьку машину. Чи можна детальніше?

– Коли я тільки-но приїхав з Одеси до Дніпра, начальник команди Геннадій Жиздік сказав Ємцю: «Хлопець молодий, з армії до нас у команду прийшов, без грошей. Потрібно допомогти йому». Як підйомні дали мені «Жигулі» – п'ятірку. Я її тут же продав.

– Ви грали у Дніпрі з 1983 по 1990 рік. Це зірковий період команди. Що зараз найчастіше згадується?

- Та багато чого згадується. І ігри окремі, і медалі. Якщо зараз підсумувати ці сім років у Дніпрі, то я ними дуже задоволений. Шкода тільки, що 1985-го не пройшли Бордо. Тоді ж ігри між командами соцтабору та капіталістичного Заходу сприймалися не інакше, як «війна світів».

Для мене гра з французами у Кривому Розі – це найголовніший матч. Забий тоді Геша (Геннадій Литовченко, ‒ прим.) пенальті, ми могли пройти французів. Але це футбол. Удача того вечора була не на нашому боці.

- Адже ви в післяматчевій серії пенальті свій забили.

- І що? Я забив, але у Литовченка удар припав у стійку воріт. Забий він, ми б грали у півфіналі Кубка чемпіонів. Складно було після 120 хвилин, проведених на полі, голова зовсім не розуміла. Адже ми тоді грали проти збірної Франції – чемпіона Європи 1984 року, тільки без Платіні. Наскільки сильним був Бордо.


– Якщо продовжити тему спогадів, то повз перемогу Дніпра над Спартаком у чемпіонському матчі 1983 року нам не можна пройти…

- Ну, це теж божевільний матч. Такі моменти у житті дуже складно передати. Це просто бомба.

- Чи були якісь накачування з боку Ємця перед вирішальною грою?

– Ні. Жодних накачок та тривалих установок на матч не було. Пам'ятаю, Ємець сказав приблизно таке: «Хлопці, якщо хочете залишити свій слід у футболі, то вперед – на полі. Сьогодні ви маєте шанс це зробити».

– Як закінчився день після чемпіонського матчу?

– «Золото» ми відзначали в ресторані «Поплавок» (ресторан, який при кожному своєму візиті в місто відвідував сам Леонід Брежнєв, був побудований в 1968 році, прямо на воді, за формою схожий на тарілку, що літає, – прим.). Відмічали, як завжди, шампанським, але багато не пили – адже нам уже вранці 7 листопада треба було йти на демонстрацію.

– Наскільки пам'ятаю, 1983-го для завоювання золотої медалі вам не вистачило чотирьох ігор.

– Спершу мені золоту медаль не дали. Потім вручили із невеликим запізненням. Пам'ятаю, Ємець та Жиздік їздили до Москви, переконувати у кабінетах людей, які займалися проведенням чемпіонату. Сказали їм, що така подія в житті гравця може статися лише раз, що кілька ігор не повинні все це перекреслити.

Виходить так, що їхні аргументи були переконливими. Пам'ятаю, ми мали нагородження команди, і відразу після нього Олег Таран віддав мені свою медаль, яку я потім йому повернув.

- І скільки всього у вас медалей?

– Кожної по дві – золото, срібло та бронза. Плюс медалі, отримані за Кубки (Кубок СРСР, Кубок сезону, Кубок Федерації футболу, – прим.). Нагород, як таких, тоді нам не вручали, а медалі були простенькі.


– Де ці медалі зараз?

– Все зараз зі мною – в Одесі. Просто висять у квартирі на звичайному цвяху. Хоча мені одна людина від Чорноморця запропонувала розмістити їх у місцевому футбольному музеї. Він там має окремі стелажі для тих хлопців, які грали в Одесі – у Чорноморці, СКА. Там виділяється куточок, куди футболіст може розмістити все, що завоював за спортивну кар'єру.

Але поки що я тільки думаю над такою пропозицією. Знаєте, я маю бажання всі свої медалі продати, а гроші віддати на допомогу ЗСУ. Ось це я зробив би з великим задоволенням. Тільки не знаю, як усе це організувати, до кого краще звернутись.

– За трофеї, завойовані у Союзі, що вам давали?

- Та все, що попросимо. Хтось просив меблі, хтось машину, хтось квартиру, а комусь потрібно було у квартирі встановити телефон. ТБ, холодильники - ні в чому нам не було відмови. Щоправда, на той час особливо нічого такого не було. Пригадую, давали нам японські телевізори, двокамерні холодильники «ОКА-6». Меблі хороші румунські або югославські можна було взяти.

Ну, як "взяти" - купити без черги за свої гроші. Тоді як було? Звичайні люди записувалися в чергу на якийсь дефіцитний товар, потім ходили, відмічалися. Загалом дуже довго тягнувся весь цей процес.

- «Волгу» ГАЗ-24 отриману за чемпіонство ви теж продали. Скільки заробили?

- Я був молодий - 21 рік, не самому ж на цій машині їздити. Тому тут же продав із націнкою. Багато хто тоді фарцював. На «Волзі» добре можна було заробити (продати вдвічі-втричі дорожче від номінальної ціни, – прим.). У принципі, нам їх давали саме для цього. А ось скільки тоді я заробив, продавши ту «Волгу», вже й не згадаю. Якось у пам'яті не зафіксувалося.

– Найпам'ятніша поїздка з Дніпром на закордонний турнір?

– Запам'яталася поїздка до Марокко. Після закінчення чемпіонату ми всією командою вилетіли до Касабланки – це північ Африки. Розмістили нас на одній із баз відпочинку, розташованої на березі Атлантичного океану. Харчувалися в ресторані, одразу відеозал, басейн, океан. Потім ми побували в пустелі Сахара, у знаменитому місті Марракеш.

Ще в ті роки була популярна пісня «Marrakesh come to Marrakesh», багато хто з нас співав її тоді (перші слова у пісні в перекладі: приїжджай у Марракеш, в золоте місто під небом, – прим.). Пам'ятаю, приїхали до готелю, він стоїть посеред пустелі. Краса! Якийсь там турнір був.

- Це правда, що одну з ігор ви проводили у пустелі?

– Так. Організатори просто взяли і просто в пустелі поставили ворота, розмітили поле, натягнули намети. В одному з них ми переодяглися і вийшли грати на піску. Пам'ятаю, там ще столи накрили, на яких було багато екзотичних фруктів, море марокканських апельсинів. Для нас все це було на диво.

У Союзі на все був дефіцит. Апельсинів, мандаринів, бананів у Дніпропетровську (зараз Дніпро, – прим.) у магазинах не було. За цитрусовими люди спеціально їздили до Москви.

– Що везли з-за кордону?

– Із Марокко намагалися привезти шкіряні вироби. З тієї поїздки я привіз курточку. З Німеччини, переважно, везли спортивні речі фірм Адідас чи Пума – собі, дружині, дітям.

– На кордоні митники чекали на вас?

– Нас вони не чіпали. Футбольна команда для них – це вважалося святим.


– Які стосунки були між українськими клубами, які виступають у Вищій лізі Союзу? Чи правда, що всі клуби працювали на київське Динамо?

- В принципі так. Вся робота йшла на Київ, бо столиця України. Забирали до Динамо найкращих футболістів, які грають в українських клубах. Після закінчення чемпіонату 1987 року в Динамо поїхали «зірки» Дніпра – Протасов та Литовченко. Але ми намагалися не поступатись киянам, і знаєте, у нас це непогано у 80-х виходило. 1988-го чемпіоном став саме Дніпро.

Те, що стосується інших українських команд, які грають у Вищій лізі, звичайно, допомагали один одному, якщо хтось опинявся у складному турнірному становищі.

- У Вищій лізі ви забивали небагато, але деякі м'ячі у вашому виконанні були гарними. Який із них вам більше запам'ятався?

– Той, який я забив Пруднікову у матчі з московським Динамо. Ми тоді вчинили їм розгром – 5:0. Перші хвилини матчу: я отримую м'яч, до воріт метрів – 40, а я як дам! Вже потім, коли зустрічалися з Олексієм, "травив" його за той гол.

– «Чорний день для Сергія Пучкова»: із таким заголовком наступного дня після матчу в Мінську вийшов звіт у «Радянському спорті». Чи згодні з такою оцінкою?

– Я думав, ніхто вже не згадає. Ну а що це за захисник, який за свою спортивну кар'єру не забив гол у свої ворота? Був 1991 рік, тоді я грав у запорізькому Металургу. Програли ми той матч – 0:2.

В одному з ігрових епізодів я намагався вибути м'яч подалі від наших воріт, але він потрапив у динамівського гравця. М'яч, минаючи Юрія Сивуху, який висунувся вперед, залетів у наші ворота. Ну а потім, перериваючи простріл суперника, пробив у падінні головою по своїх воротах. От і все.

– А ще був один автогол у матчі з Хайдуком, який став вирішальним у грі.

– Була справа у Кубку УЄФА. Нічого, я не засмутився. Та й ніхто з хлопців мене не звинувачував. Там переважно вина лежить на Краківському, який незрозуміло навіщо вийшов далеко з воріт. Ну, а якби я не грав у той м'яч, там би один із братів Гуделів міг би забити. Він тоді б віч-на-віч вийшов із Краковським.


– У чому причина вашого відходу з Дніпра?

– Були нюанси особистого характеру, про які я не хотів би говорити. Мене запросили до Чорноморця. На той час я відіграв у Дніпрі сім років. Хотілося змінити ситуацію – поїхати до Одеси. Але у Чорноморці я провів лише рік. Вже збирався їхати до Угорщини, коли зателефонував Геннадій Жиздік із Запоріжжя. Металург тільки вийшов у Вищу союзну лігу і потребував досвідчених гравців. Геннадій Опанасович попросив допомогти. Як я міг йому відмовити?

– Ви ж у Союзі грали у молодіжній збірній. Навіть капітаном команди були.

– Дуже радий був виклику до збірної. Залучався до неї з Дніпра я та Протасов. Він тоді і за юнацьку, і за молодіжну збірну грав. Їздили багато – запрошували нас на різні турніри. Мені було 22 роки, і поїхати на Захід означало для молодого футболіста багато.

Такі країни, як Чехословаччина, Болгарія, Польща входили до соцтабору та закордоном не вважалися. Перший для мене турнір був у Франції – у Тулоні. У півфіналі ми пройшли Голландію, а у фіналі поступилися французам за пенальті. Потім побували у ФРН, Фінляндії, Норвегії та Туреччині.

- Ви могли поїхати на ЧС'86. Чому вас не взяли до Мексики?

– Перед чемпіонатом світу 1986 року я входив до тренувального табору команди, якою керував Едуард Малофєєв. Проте зазнав травми: зламав палець на нозі на зборах у Новогірську напередодні чемпіонату світу. Ми грали в баскетбол, і у мене на лівій нозі вилетів палець (Малофєєв у тренувальному процесі використовував рухливі ігри: баскетбол, волейбол, ручний м'яч, водне поло, – прим.).

Місяць не тренувався, просто так бігав. Травма затяглася, довго палець не міг залікувати. А потім Малофєєва змінив Лобановський, і мене вже не викликали. Валерій Васильович надавав перевагу киянам, які незадовго до цього виграли Кубок Кубків.

- 1988-го на Олімпіаду ви теж не потрапили?

– Так. Ми з Антоном Шохом були у другій збірній СРСР, то її назвали. Поїхали на передолімпійські ігри до Сеулу. Грали на різних стадіонах, готувались. Там був турнір, де ми посіли друге місце. У півфіналі я переможний гол забив. Грав тоді, як усі казали, чудово. Але потім виникли якісь нюанси.

В принципі, я знаю які – гравців з українських клубів у збірній було більше за норму. Одним словом, не включили тоді ні мене, ні Шоха до складу команди, яка поїхала на Олімпіаду, хоча ми були гідні цього. Поїхали інші люди, взагалі далекі від цього.

– Збереглися фотографії, де ви зображені з багатьма зірками радянського футболу. З ким ділили апартаменти, перебуваючи у збірній?

- Так вийшло, що одного разу мене поселили з Олегом Блохіним. У лютому 1986 року в Мексиці ми проводили збір перед ЧС-1986. Ми місяць мешкали в одному номері. А так, з усіма був у добрих стосунках. Колектив у нас був дружний, добрий.

- Ви залишилися задоволені гонораром за ігри у складі молодіжної збірної СРСР?

- Звичайно. У збірній нам платили по 300 доларів на особу за гру.

- Тренерська кар'єра ваша починалася...

- З самих низів. Пройшов усі щаблі, від команди, яка виступає в першості області – Силко (Верхніднепровськ), яка складалася, переважно, з хлопців, які не грали раніше у великому футболі, та до клубу Прем'єр-ліги.

– Ви тренували та грали. На поле перестали виходити після сорока. Здоров'я дозволяло?

– Не скаржився. Останнім клубом, в якому я виконував функції тренера, був Гірник-Спорт. Це – 2002 рік (останнього разу Сергій Пучков виходив на поле 10 листопада 2002 року у матчі Гірник-Спорт – Нафком-Академія 1:1, – прим.).

- Коли тренер, що грає, присутній на полі, що це дає команді?

– Додаткову впевненість та спокій. Я був поруч із хлопцями, допомагав їм своєю присутністю на футбольному полі. Пам'ятаю, доводилося грати на будь-якій позиції – там, де була потрібна моя допомога команді. Навіть у нападі доводилося грати – забивати.

Вони дивилися, як я дію в тій чи іншій ігровій ситуації, і намагалися запозичити найкраще. Плюс мої підказки, які я відразу їм давав, бачачи які зміни відбуваються у грі. Те, що могло бути непоміченим, сидячи на лаві. Зрозуміло, що важко за всім встежити, але все одно все це давало свій результат.


– Як тренер, найвищого успіху ви досягли, працюючи в Таврії – виграли Кубок України. Бурхливо святкували перемогу?

– За повною програмою. Як-не-як, для багатьох футболістів, які грали тоді в Таврії, це був перший трофей. Панувала ейфорія.

– Багато хто вважає, що під час того розіграшу вашій команді пощастило із суперниками. Вам не довелося грати з Дніпром, Металістом, Динамо та Шахтарем.

- Я так не вважаю. Так, ми не грали з грандами, але той же донецький Металург, який ми обіграли у фіналі, пройшов Дніпро (у чвертьфіналі – 2:1, – прим.) та Шахтар (у півфіналі – 2:1, – прим.). Для нас дуже складний півфінал був у Луцьку проти команди Кварцяного.

Усі знають, як важко було в гостях проти цього клубу грати. Та й донецький «Металург» тоді був не подарунок. Фінал був непростим. Основний час 2:2. Усі вирішив гол Ідахора на 97-й хвилині. У нас у тій грі було, якщо не помиляюся, сім попереджень та два видалення (матч судив Олег Деревинський, – прим.). Але хлопці все правильно робили, ті дрібні фоли наприкінці гри певною мірою допомогли команді завоювати трофей.

– Будучи гравцем, ви неодноразово святкували перемоги над Динамо, Шахтарем, а ставши тренером – жодного разу. Чому?

– Просто рівень футболістів у Динамо та Шахтаря, особливо в ті роки УПЛ, був інший. Але ми гідно грали зі всіма грандами українського футболу. Незалежно, де я працював: у Запоріжжі, у Сімферополі, результати усі були добрі. Може, ми й програвали, але зміст гри, показаний командою, особисто мене задовольняв.

– Назвіть найкращих футболістів із тих, яких ви тренували?

- Та багато було цікавих хлопців. З тих, що мені особливо запам'яталися – це Ковпак. Саня у мене ще у Черкасах грав, йому тоді років 20 було. А потім уже в Таврії він став найкращим бомбардиром чемпіонату України (сезон 2008/09 з 17 забитими м'ячами, – прим.). Мені було приємно.

- З легіонерів хто був най-най?

- З м'ячем здорово працював Желько Любенович - він найкращим був. За бійцівськими якостями виділявся Лакі Ідахор. Серб Маркович та хорват Джуричич брали за рахунок самовіддачі. А так, усі хлопці доповнювали один одного – робили свою справу.

– 1:7 у матчі за Суперкубок із Шахтарем, що це було?

– Не знаю, що тоді з хлопцями трапилось. Що сталося, те сталося. Перший тайм загалом ми на рівних грали з гірниками. В один м'яч пішли на перерву. Моя помилка була в тому, що на таку гру я одразу поставив багато новеньких хлопців, тих, кого запросив до команди. Не треба було це робити.

- Вас, на мою думку, звільнили з Таврії після програної гри чемпіонату Шахтарю - 1:4?

– Був неприємний епізод. Під мене там давно копали, готували звільнення. Був такий Валерій Петров (спортивний директор Таврії 2008-2014 рр., - прим.), який мітив на моє місце (після Пучкова його таки призначили в.о. головного тренера Таврії, але він до кінця чемпіонату не допрацював, ‒ прим.). Але я задоволений роботою, виконаною у Сімферополі. І в творчому плані, і з погляду досягнутого результату, той період для команди виявився досить успішним.

– Свою роботу у Севастополі як оцінюєте?

- Прекрасно. Почнемо з того, що коли я 2005-го очолив Севастополь, команда за підсумками попереднього чемпіонату посіла передостаннє 13 місце у Другій лізі.

Зі мною на чолі севастопольці в сезоні 2005/2006 залізли в трійку. А вже через рік, виборовши перше місце, піднялися до Першої ліги. Ідеальні умови для роботи в Севастополі були, ніхто не заважав – добрий час.

– У Севастополі під вашим керівництвом грав Олександр Караваєв. Що розкажете про нього?

– Йому тоді було 20 років. Його запрошували із дубля Шахтаря, під завдання виходу до Прем'єр-ліги. Зростав, можна сказати, у мене на очах. Здобув хороше футбольне виховання, можете у нього запитати. Радий за нього, що він відбувся як футболіст, доріс до гравця збірної України. Не можу назвати його своїм учнем, бо він виховувався у Херсоні. І все ж частка моєї заслуги, думаю, там є.

- У вас він грав на тій же позиції, що і зараз у збірній і в Динамо?

– Так. Використовував його як захисника та півзахисника. Вони на правому фланзі з Танчиком у нас запалювали. Був швидкісний дует. Але ми тоді головне завдання для Севастополя, вихід до Прем'єр-ліги так і не виконали. По різниці м'ячів пропустили вперед запорізький Металург.

– Розкажіть про нашумілу історію з голом Кузнєцова у матчі проти запорізького Металурга.

- Та що про це згадувати? Це вже історія. Ну, забив Кузнєцов гол рукою, все це бачили, але людина не зізналася. І що? Марадона теж забив. Пам'ятаєте хитру руку аргентинця, яку він Богові приписав? Це футбол.

- Адже вас видалили в тому матчі.

– Видалили та дискваліфікували на останню, вирішальну для нас гру. Мене у Чернівцях не було на лаві, і це певною мірою вплинуло на підсумковий результат. Але на стадіоні був. Стояли нагорі втрьох: я, президент Севастополя та Дуляй.

– Пам'ятаєте реакцію Коломойського – адже він тоді Буковині за нічию мільйон доларів преміальних пообіцяв…

- Ні мене, ні команду це не зачепило. Пообіцяв Коломойський за результат мільйон молодець. Мене цікавила наша гра. Можна було виграти той матч, але щось у хлопців не вийшло. Хоча були моменти, багато моментів.

Суперник не перевершив нас ні в бажанні, ні в самовіддачі. Забили б, може, інакше все склалося. Десь команда пригальмувала. Та й удача того дня була не на нашому боці.

- Можете назвати причину відходу із Севастополя після закінчення чемпіонату?

– Просто Олег Кононов претендував на мою посаду. Побачив, що головне завдання на сезон, вихід до Прем'єр-ліги, ми не вирішили, що можна мене прибрати (команда під керівництвом Пучкова в сезоні 2011/12 рр. встановила рекорд 13 перемог поспіль, – прим.). Ходив до керівництва, стукав. У результаті – підсидів він мене.

- У вас у команді грав Сергій Ференчак, не знаєте причин, чому він так рано помер?

– Як мені сказали, він мав нервовий стрес через проблеми в сім'ї. Він запив. У результаті стався удар. Тож причина смерті – алкоголь.

- Слідкуйте за тим, що зараз відбувається з футболом у Криму?

- Так, що там може бути? Нічого! Який футбол у Криму? Ну, грають вони на першість «лазні». Нехай собі бавляться.

- Ви знаєте, в якому стані тренувальна база Таврії?

- Та ні в якому! Це вже історія, і я не хочу до цього повертатися.

– Старцев, Голайдо – це колишні гравці збірної України. Вони грали за Таврію у фіналі Кубку України. І той, і інший зараз у Криму прийняли російське громадянство, працюють у федерації футболу Криму.

– Кожен сам для себе вирішує, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Я одразу зібрався і поїхав. Чесно скажу, було нелегко ухвалити таке рішення, але я так вирішив. Ну, а вони, та не тільки вони з того складу, вирішили залишитися.

Ніхто тоді не думав, що все так затягнеться і до чого приведе. Залишились там, що робити? Я знаю, багато хлопців збудували там собі будинки, діти пішли до школи. Очевидно, не захотіли вони все це кинути та виїхати.

– У вас ніби будинок у Севастополі був, бізнес. Поля збиралися будувати, відкрити футбольну школу для дітей.

- У мене там був невеликий будиночок. Наразі питання закрите. Ідея з полями була, коли Крим був українським. Що житиму там – казав, але коли закінчиться війна, коли Крим знову буде наш. Дай боже дожити до цього.

– Останнім місцем роботи у вас була Таврія?

– Так, тільки Таврія базувалася вже у Новій Каховці.

– Зараз ви не працюєте?

– Поки що ні, перебуваю у творчій відпустці.

– Адже ви зараз живете в Одесі. Коли буваєте на вулицях, вас впізнають?

– Як і раніше, люди підходять, автографи, щоправда, вже не беруть. Просто цікавляться, як я живу, чим займаюся.

– Повернутись до роботи тренером немає бажання?

– Неможливо бути байдужим до справи, якій віддав понад 40 найкращих років свого життя. Люблю футбол, як і раніше, тільки тепер дивлюся матчі в повному спокої. Мені ще цікава тренерська робота. Знайомі хлопці намагаються допомогти із працевлаштуванням.

– Чи є у вас пропозиції?

– Можу лише сказати, що на сьогодні жодної конкретики. Поки що все на рівні розмов.